Ми живемо у складний час, коли нестабільність і конфліктність охоплюють майже усі сфери суспільно-політичного життя, коли прискорюються глобалізаційні процеси, які провокують появу наукомістких технологій, і на фоні екологічних та техногенних катастроф викликає занепокоєння подальша доля людства. Тому сьогодні, як ніколи раніше, є насущною для народу Божого і для усього суспільства в цілому потреба в авторитетних, заснованих на соборному розумі, відповідях Церкви на запитання стосовно новітніх наукових досягнень та їх застосувань властиво у царині моральності. Одним із таких досягнень, безсумнівно, є стрімкий розвиток біотехнологій, який викликає велику стурбованість Церкви саме тим, що кидає виклик фундаментальним основам і базовим принципам християнської віри.

Святіший Патріарх Кирил [1] вважає однією з глибинних причин сучасної цивілізаційної кризи відсутність єдиного розуміння людської природи, у якому присутня така базисна характеристика людського життя, як біологічний і духовний вимір. Результатом напруженої полеміки, що розгорнулася з питання меж, які повинні бути покладені втручанню в людську природу, а отже, і в людське життя, стало прийняття певних нормативних актів біоетики, зокрема, прийняті Радою Європи: «Конвенція про захист прав і гідності людини у зв’язку із застосуванням досягнень біології і медицини; Конвенція про права людини і біомедицину; щодо трансплантації органів і тканин; у зв’язку із застосуванням досягнень біології і медицини, що стосуються клонування людських істот», [2]. В них дається оцінка наукових досліджень, розробляються критерії і моральні засади, і, нарешті, робиться висновок про те, чи є досягнуте з точки зору науки одночасно вірним з моральної точки зору. Але так як біоетика є наука світська, то вона бачить в людях біологічні істоти. І хоча в усіх її документах говориться про рішучість гарантувати «людську гідність», однак в них не вказується, що конкретно вкладається у це поняття. Біоетика прямує до покращення якості життя і, одночасно, намагається дати таку оцінку проблемам, яка б максимально задовольнила матеріальні і соціальні потреби людей, намагаючись примирити різні точки зору. Цим світська біоетика уможливлює згоду більшості на прийняття етичних принципів, деонтологічних кодексів і, навіть, законів, що врегульовують ці питання [3].

Християнське бачення біоетики не може прийняти подібний підхід. По-перше, тому, що християнський світогляд спрямований поза земне життя, і сприймає людей не тільки як біологічних істот, а як творінь, покликаних стати «богами по благодаті» у перспективі морального вдосконалення у Дусі Святому. «Церква виходить із заснованих на Божественному Одкровенні уявлень про життя як безцінний дар Божий, про невід’ємну волю та богоподібну гідність людської особи, покликаної «до почесті вишнього покликання Божого в Христі Іісусі» (Флп.3,14), до досягнення досконалості Небесного Отця (Мф.5,48) і до обожнення, тобто до причастя Божого єства» [4]. Святіший Патріарх Кирил зазначив, що саме на визнанні людської гідності особи, навіть на ембріональній стадії її розвитку, заснована моральна оцінка Православною Церквою проблем біоетики. Має бути досягнуте певне загальне розуміння того, що є людська гідність. Згідно із Святим Письмом, людина створена за образом і подобою Божою. Це означає, що природа людини несе в собі відображення Божественної природи, і в силу цього має абсолютну цінність. І кожна конкретна особистість реалізує у своєму житті людське настільки, наскільки розкриває у собі цей Божественний потенціал [5].

По-друге, християнський підхід до проблем біоетики відрізняється від світського тим, що у християнстві моральна правда полягає не у згоді більшості, а в тому, що погоджується з волею Божою.

І тут ми стикаємося з труднощами у моральній оцінці біоетичних проблем з точки зору проявів волі Божої стосовно того, що припустити морально прийнятним. Два джерела Божественного Одкровення – Священне Писання і Священне Передання – дають нам можливість пізнавати волю Божу. Проте, очевидно, що тексти Писання і творіння святих отців Церкви не можуть нам дати відповіді на питання щодо клонування, екстракорпорального запліднення, сурогатного материнства, евтаназії, трансплантації, євгеніки, проведення клінічних досліджень над ембріонами через те, що в той час такі проблеми взагалі не були відомі. Проте відсутність у церковній традиції готових відповідей зовсім не означає, що Церква не здатна сформулювати власну точку зору.

Оскільки всі питання біоетики мають відношення до моральних проблем, то будь-яка їх оцінка має бути грунтується на вченні Церкви про походження, цінність, характер, мету і кінцеве призначення людського життя. Вчення Церкви про святість, про створення людини за «образом і подобою Божою» (Бут.1,26), про шлюб і народження дітей дає можливість зробити моральну оцінку біоетичним проблемам, що погоджується з виявленою нам у Одкровенні волею Божою.

Тому саме тепер Церква має вживати значні зусилля на діалог із суспільством і доносити своє бачення до все більших мас людей, щоб подолати існуючу тепер цивілізаційну кризу і взяти суттєву участь у формуванні духовної культури майбутнього. Тому в Українській Православній Церкві був прийнятий документ, у якому викладаються базові положення вчення Православної Церкви з фундаментальних богословських та церковно-соціальних питань, а також відображений православний погляд на найважливіші аспекти життя, які формують обличчя суспільства кінця ХХ – початку ХХІ сторіччя. В тому числі і на біоетику, тому що моральні питання, які виникають при застосуванні біомедичних технологій у житті людини неможливо пояснити в рамках традиційної медичної етики.

Виходячи з твердження, що життя – це дар Божий, соборний розум Церкви у «Основах соціальної концепції…» відобразив відношення до втручань у людське життя: 1) тих, що ведуть до переривання життя (аборт – на першій її стадії і евтаназія – на останній), і 2) тих, що сприяють формуванню людського життя (екстракорпоральне запліднення, сурогатне материнство і клонування).

Найважливішим із цих втручань є масове знищення ембріонів людини – ненароджених дітей: по-перше, проведенням медичних абортів і, по-друге, - науковими дослідами над ембріонами. Щодо першого: Церква беззаперечно вважає аборт гріхом вбивства. Велике поширення та виправдання абортів у сучасному суспільстві Церква розглядає як явну ознаку моральної деградації [4]. «Наступні покоління, якщо вірно будуть слідувати євангельському благовістю, вважатимуть чорними сторінками історії не лише тоталітарні режими і ГУЛАГи, не тільки винищення націй і війни, а і масові убивства тисяч людських ембріонів на благо науки і техніки» - вважає архієпископ Афінський Христодул [7].

Проведення аборту намагаються морально виправдати , зазвичай, двома шляхами: або акцентуючи увагу на правах жінки, або заперечуючи цінність ембріона як особистості. Спираючись на свідоцтва Святого Письма, творінь святих отців Церкви, на рішення Вселенських Соборів, Церква прояснює, що аборт суперечить волі Бога, Який не лише створив життя, але й опікується ним від утроби матері. Аборт є противним духу Нового Завіту, тому що не може вважатися актом любові. Вірність цим засадам є несумісною з визнанням «свободи вибору» жінки в розпорядженні долею плоду.

Крім того, ембріон не є частиною тіла жінки, а окремою людиною, яка на протязі певного часу користується гостинністю материнського тіла. Також, треба зважити на те, що, за християнським вченням, душа є невіддільною від тіла з першого моменту існування людини і поступовий розвиток тіла відбувається паралельно з розвитком душі. Тому треба мати на увазі, що ембріон буде людиною і цього вже достатньо, щоб морально обгрунтувати його право на життя. Тому «Церква також вважає за свій неодмінний обов’язок виступати на захист найбільш незахищених і залежних людських істот, якими є ненароджені діти, і ні за яких обставин не може дати благословення на здійснення аборту» [4].

Таким чином, Свята Церква обстоює необхідність розгляду державними законотворчими органами важливого питання – прав ембріону. Тому що зараз зростає загроза для ненароджених дітей не тільки від абортів, а і внаслідок розвитку таких напрямків біомедичних технологій, як допоміжні репродуктивні технології, євгеніка і так зване «терапевтичне клонування» або фетальна терапія.

Використовуючи новітні технології, медицина намагається допомогти бездітним парам подолати недугу безплідності. Проте не всі методи, які застосовуються для цього, є прийнятними з точки зору православної моральності. Тому православне богослов’я вивчає їх з моральної точки зору і дає оцінку методам допоміжної репродукції згідно з їх позитивними достоїнствами. Адже поряд із розвитком технологій відбувається також поширення на національному і міжнародному рівнях так званих «репродуктивних прав» [4], що передбачають пріоритет статевої та соціальної реалізації особи над піклуванням про майбутнє дитини, про духовне та фізичне здоров’я суспільства, про його моральну стійкість. Це призводить до того, що у свідомості людей виробляється ставлення до людського життя як до продукту, який може бути об’єктом купівлі-продажу, яким можна розпоряджатися як певною матеріальною цінністю. Технологічне втручання у процес зародження людського життя ставить під загрозу не тільки духовну цілісність та фізичне здоров’я особи, а також і стосунки між людьми у сім’ї. Тому Свята Церква рекомендує подружжю, що не може мати дітей за медичними показниками, смиренно прийняти свій хрест бездітності як особливе життєве покликання або розглянути питання усиновлення за взаємною згодою. Якщо ж сім’я зважується на екстракорполярне запліднення, то подружжя повинні мати на увазі, що після того, як у пробірці відбудеться запліднення, ембріони за допомогою катетера транспортуються для прикріплення до ендометрію і початку вагітності. Звичайною медичною практикою запліднюються від 3 до 5 ембріонів, частину яких після постановки доімплантаційного діагнозу поміщають у матку. Ембріони, що залишилися, заморожуються або викидаються. Екстракорпоральне запліднення є гомологічне, якщо береться сім’я чоловіка, або гетерологічне, якщо використовується сім’я донора.

«До припустимих засобів медичної допомоги, - говориться в «Основах соціальної концепції», - може бути віднесене штучне запліднення статевими клітинами чоловіка», (гомологічне екстракорпоральне запліднення) оскільки воно не порушує цілісності шлюбного союзу, не відрізняється принципово від природного запліднення й відбувається в контексті шлюбних стосунків. Маніпуляції ж, пов’язані з донорством статевих клітин, (гетерологічне запліднення) порушують цілісність особи та вийнятковість шлюбних стосунків, допускаючи в них вторгнення третьої сторони» [4]. Християнська етика засуджує застосування гетерологічного методу ще й тому, що вважає його особливим різновидом перелюбу, який порушує святість таїнства Шлюбу [3].

Крім того, використання донорського матеріалу призводить до безвідповідального батьківства або материнства, підриває засади сімейних взаємозв’язків, тому що передбачає наявність у дитини і «соціальних», і «біологічних» батьків. «Морально неприпустимими, з православного погляду, є також усі різновиди екстракорпорального запліднення, що передбачає заготівлю, консервацію та навмисне знищенння «зайвих» ембріонів» [4], тому що вони свідчать про деградацію людства і зведення нас до стану простого біологічного матеріалу. Окрім того, тут постає ще й особливе богословське питання: очевидно, що ці мільйони «зайвих» ембріонів – це живі люди, але їм недоступне таїнство Хрещення, у них немає людських імен і знищення цих ембріонів позбавляє їх можливості пройти свій шлях до Бога [5].

Проте науковці твердять, що якраз такого простого біологічного матеріалу їм часто не вистачає для потреб медицини, зокрема, для трансплантаціїї органів і тканин. Але отримання такого матеріалу пов’язане з небезпечними експериментами з цілком непередбаченими результатами. Вчені не беруть до уваги те, що одні форми страждань будуть замінені іншими, можливо ще важчими [6].

Одним із найнебезпечніших є клонування. Розрізняють репродуктивне і терапевтичне клонування. При репродуктивному клонуванні метою є створення людини, яка є генетично близькою копією того, від кого походить, а при терапевтичному клонуванні – ембріон, який може бути використаний або у наукових експериментах, або у якості донора. «Клонування ще більшою мірою, ніж інші репродуктивні технології, відкриває можливість для маніпуляцій з генетичною складовою особи й веде до її подальшого знецінення», – попереджує свята Православна Церква. «Людина не вправі претендувати на роль творця собі подібних істот або підбирати для них генетичні прототипи, визначаючи їхні особистісні характеристики на свій розсуд. Задум клонування є цілком очевидним викликом самій природі людини, закладеному в ній образу Божому, невід’ємною частиною якого є свобода й унікальність особи».

«Клонування людини може спотворити природні основи дітонародження, кровної спорідненості, материнства і батьківства» [4]. Насправді ж створення людини за своїм «образом і подобою» оманливе, бо люди – це не лише набір певних природних якостей, а унікальні індивідууми, що розвиваються як особистості у певних умовах і вступають у відносини з Богом та іншими людьми. Ще одною з причин того, чому християнська етика рішуче відкидає репродуктивне клонування ,полягає в тому, що воно жорстоко ображає, принижує гідність людини. Адже клонована людина вступатиме у життя без батьків, маючи генетичних брата або сестру. Це складе для неї труднощі в усвідомленні своєї власної індивідуальності, а також у психологічній залежності від своїх творців.

«Водночас, – зазначається у «Основах соціальної концепції», – клонування ізольованих клітин і тканин організму не є замахом на гідність особи і в низці випадків може бути корисним у біологічний та медичній практиці» [4].

У випадку із так званим «терапевтичним клонуванням» мова не іде ні про яку терапію, тобто лікування, а маються на увазі експерименти над ембріонами для отримання певних знань, які могли б привести медицину у майбутньому до якихось важливих методів лікування. Але сьогодні ці досліди приводять до знищення ембріонів, що світською медициною виправдовується. Християнська етика, проте, вважає що люди володіють особистою гідністю і не повинні бути використаними в якості засобу для досягнення цілей інших людей. «Церква вважає застосування методів так званої фетальної терапії, в основі якої лежать вилучення та використання тканин і органів людських зародків, абортованих на різних стадіях розвитку, для спроб лікування різних захворювань та «омолодження» організму» [4]. Така наукова діяльність сприяє комерціалізації абортів і є кричуще аморальною та злочинною, – зазначається у «Основах соціальної концепції…». «Для нас, християн, клонування у лікувальних цілях є морально неприйнятним і неприпустимим, так як цим засуджується до смерті ембріон, тобто людина в процесі розвитку, для безсумнівної користі фірм і їх дорослих ближніх. Ми, як Церква, як православні богослови, а також як і люди, що поважають і люблять Бога і ближнього, ніколи не приймемо правило, згідно з яким мета оправдовує засоби, особливо, коли цим засобом є саме унікальне людське життя» – зазначив архієпископ Афінський і всієї Елади Христодул [7].

Ще одну загрозу для ненароджених дітей – ембріонів людини становить розвиток медико-генетичних методів діагностики. Забуваючи про те, що генетичні порушення часто є наслідком порушення моральних засад, розпусного життя батьків чи дідів, замість покаяння і духовного зусилля, направленого на подолання родового гріха, медицина пропонує штучне «вдосконалення» роду людського. Спираючись на Священне Писання, у «Основах соціальної концепції» Православна Церква стверджує, що привертає увагу до моральних причин хвороб і застерігає проти втручання в Божий план щодо людини. Тому генна терапія може здійснюватись лише за згодою пацієнта і за медичними показниками. Генна терапія статевих клітин є небезпечною, бо пов’язана із зміною геному і може призвести до появи мутацій і порушення рівноваги між людиною і природним оточенням. Перспектива широкого генетичного тестування з метою створення так званого «генетичного паспорта» також викликає занепокоєність Церкви, тому що генетична інформація може бути використана для різного роду дискримінацій людей, що страждають від різноманітних патологій, наприклад, при прийомі на роботу, при страхуванні [8].

«Двоїстий характер мають також методи пренатальної (допологової) діагностики, які дозволяють визначити спадкову хворобу на ранніх стадіях внутрішньоутробного розвитку» [4]. Свята Церква засуджує практику вибіркового переривання вагітності у разі виявлення невиліковної або важкої хвороби, щоб не допустити народження дітей з різними типами аномалій. Пренатальна діагностика може бутивиправдана лише з точки зору лікування хвороб на ранніх стадіях та з метою підготовки батьків до особливого піклування про хвору дитину, яка так само потребує любові і має своїм Заступником Самого Бога (Юд.9,11). І вже зовсім неприпустимо використовувати пренатальну діагностику з метою вибору статі майбутньої дитини.

Отже, як бачимо, парадокс сучасного розвитку біотехнологій полягає в тому, що, вони хоч і створені ніби для задоволення потреб людей, зводять їх до рівня людського біологічного матеріалу, роблять об’єктом маніпуляцій, і в кінцевому результаті становлять загрозу для самого існування людини. Ця проблема є дуже гострою – ми бачимо, що у світі поширюються загрозливі тенденції, наприклад, президент Сполучених Штатів Барак Обама підписав указ про поновлення вивчення ембріональних стволових клітин і федеральне фінансування цих досліджень, незважаючи на противників, які заявляють, що аморально витрачати на це гроші платників податків, бо багато з них – противники абортів [8]. У Великобританії парламент прийняв законопроект, що дозволяє створювати гібридні ембріони людини і тварини, незважаючи на протести представників церкви і громадськості, які назвали це «страхітливим», і яким це «нагадало про експерименти Франкенштейна»[9].

Тому необхідно залучати до рішучих дій широке коло церковних і світських діячів, які поділяють традиційні релігійні підходи до проблем існування людини і біосфери, до проблем суспільної моралі і морального вибору особистості. Слід зазначити, що Православна Церква є відкритою для вироблення спільної позиції і спільного плану дій з Церквами різних християнських конфесій. Тим більше, що ставлення традиційних Церков щодо проблем викликаних стрімким розвитком біотехнологій в основному збігається. Про це свідчать і проведення міжнародних конференцій, зокрема «Розвиток біотехнологій: виклики християнській етиці», організованій Відділом зовнішніх церковних зв’язків Московського Патріархату і Фондом Конрада Аденауера (Німеччина) у березні 2006 року, яка показала близькість позицій Православ’я і Католицької Церкви. Про це також свідчить розроблена Ватиканською Конгрегацією віри доктрини під назвою «Людська гідність» (Dignitas personae), а також Міжнародна науково-практична конференція «Біоетика в сисстемі охорони здоров’я і медичної освіти», що відбулася 26-27 березня 2009 року на базі Львівського національного медичного Університету імені Данила Галицького, в якій автор взяв участь. Більша різниця існує порівняно з позиціями протестантських церков, в тому числі Євангелічною Церквою, але ця їх позиція озвучена Синодом, тоді як в інших протестантських організаціях така позиція формується стихійно, вони є ліберальними, і поступаються тиску громадськості своїх країн і погоджуються із змінами у законодавстві.

Тому біоетика у сучасному світі може розглядатися як певна форма християнської місії. Адже вже саме обговорення питання про допустимість таких технологій як клонування, екстракорпоральне запліднення, евтаназія, трансплантація, змушує замислитися над релігійним виміром людських вчинків, визнати і прийняти фундаментальні моральні норми, закладені у християнстві. Предстоятелі Православних Церков на зустрічі в Турції у жовтні 2008 року вирішили створити міжправославну комісію з питань біоетики, яка перш за все має висловити ставлення до проблем біоетики, пов’язаних з безпосереднім впливом на людину. Фундаментом для оцінки біоетичних проблем, як сказано в «Основах соціальної концепції», мають слугувати засновані на Священному Писанні і Священному Переданні уявлення про життя як дару Божого, про свободу і богоподібну гідність людської особистості [10].