УКР РУС ENG 
   

Відповідь Священного Синоду Української Православної Церкви на «Звернення Священного Синоду та єпископату УПЦ КП до архієреїв, духовенства та вірних Української Православної Церкви (в складі Московського Патріархату)» від 14 грудня 2007 року



Відповідь Священного Синоду Української Православної Церкви на «Звернення Священного Синоду та єпископату УПЦ КП до архієреїв, духовенства та вірних Української Православної Церкви (в складі Московського Патріархату)»
від 14 грудня 2007 року

Священний Синод Української Православної Церкви, прийнявши до уваги експертну оцінку Звернення, надану Богословсько-канонічною комісією, має у відповідь зазначити наступне: розкол Українського Православ’я – це одна з найбільших та найболючіших трагедій Православної Церкви на українських землях за всю історію її існування з часів хрещення Києва святим князем Володимиром. Церковний розкол - це також гостра проблема для українського суспільства і для всього Вселенського Православ’я. Усвідомлюючи необхідність щонайшвидшого подолання церковних розділень в Україні, Українська Православна Церква готова до конструктивного діалогу та співпраці з усіма зацікавленими сторонами, включно з представниками тих релігійних груп, які сьогодні не мають єдності зі вселенським Православ’ям.

Водночас, щоби такий діалог був конструктивним та міг привести до бажаного результату – об’єднання всіх православних України в єдину Церкву, - він має відбуватись на певний засадах, а саме з дотриманням канонічних норм, які існують у вселенській Православній Церкві. Про ці засади неодноразово говорилось в різноманітних документах та заявах нашої Церкви, і в цьому питанні наші позиції залишаються незмінними. Наша наполегливість у дотриманні канонічних норм у подоланні розколу зумовлена не ригористичним ставленням до наших братів та сестер, які перебувають за межами канонічної Церкви, а усвідомленням того, що ігнорування цих норм створить передумови для ще більшої фрагментації Українського Православ’я, оскільки у свідомості багатьох зітре межу між тим, що припустимо і що неприпустимо в Церкві Христовій. Іншими словами, на шляху до подолання розколу ми готові поступитись строгою акривією та піти на церковну ікономію, з єдиною умовою, щоб така ікономія не призвела до деградації церковно-канонічної свідомості, що матиме ще більш катастрофічні наслідки для Церкви.

Цілком схвалюючи задекларований у Зверненні намір шукати шляхів для порозуміння та подолання церковних розділень, ми не можемо погодитись з деякими тезами та пропозиціями щодо цього, запропонованими авторами документу. Зокрема, ми не можемо прийняти ту тезу, що проголошення державної незалежності України саме по собі обов’язково передбачає незалежність Української Церкви. Державна незалежність України є історичним здобутком українського народу, і ми ні в якому разі не заперечуємо її цінності. Однак, ми далекі від того, аби розглядати канонічну самостійність Церкви як один з необхідних атрибутів такої незалежності. Канонічний статус Церкви потрібно розглядати в контексті екклезіологічної, а не політичної доцільності, - цей статус має визначатися не державно-політичними чинниками, а самою Церквою: її єпископатом, духовенством та вірянами.

Як відомо, згідно канонічного передання Православної Церкви, для отримання Церквою автокефального статусу необхідні наступні передумови: 1) одностайна думка єпископату, духовенства та вірних місцевої Церкви щодо необхідності проголошення автокефалії; 2) згода на новий статус для місцевої Церкви з боку повноти Православної Церкви, включно з кіріархальною Церквою. Як відомо, такої одностайної позиції щодо питання автокефалії в Православній Церкві в Україні не існує, оскільки значна частина Церкви вважає теперішній канонічний статус Української Православної Церкви таким, що, з одного боку, надає їй широкі канонічні права, які фактично тотожні правам автокефальної Церкви, а з іншого – зберігає духовний та молитовний зв’язок з Руською Православною Церквою. Що ж стосується позиції Вселенського Православ’я, то воно, як відомо, не лише не має одностайної думки щодо доцільності надання автокефального статусу Українській Церкві, але й досі не випрацювало узгодженої процедури надання автокефалії. Таким чином, штучна та поспішна автокефалізація Української Православної Церкви сьогодні нам видається невиправданою та такою, що може призвести до нових церковних розділень.

Ми також не можемо погодитись з пропозицією об’єднатись в одну церкву з тим, аби потім разом чекати канонічного визнання такої церкви. Так званий Київський патріархат було проголошено діячами українського автокефального руху ще в червні 1990 року, тобто 18 років тому. Втім, за цей час, самопроголошений без соборної згоди самої Української Церкви та Вселенського Православ’я, «патріархат» не визнано жодною канонічною Помісною Православною Церквою. Тому ми виступаємо проти будь-яких нових неканонічних спроб автокефалізації Української Церкви, які не будуть засновані на соборній згоді єпископату, духовенства та вірних нашої Церкви та не матимуть погодження з повнотою Вселенського Православ’я (включно з Московським Патріархатом). Існуючий розкол не можна подолати створенням нового, ще більш масштабного розділення. Такий шлях веде лише до поглиблення церковної кризи.

У Зверненні в якості моделі для подолання розколу в Україні пропонується нещодавно відновлене канонічне спілкування між Руською Православною Церквою Закордоном та Московським Патріархатом. Втім, ця аналогія недоречна в українській ситуації, оскільки статус УПЦ КП не тотожній колишньому статусу Руської Зарубіжної Церкви. По-перше, наявність апостольського спадкоємства в РПЦЗ не заперечувалася ані Московським Патріархатом, ані іншими Помісними Церквами. По-друге, до жодного з ієрархів РПЦЗ не було застосовано тих канонічних санкцій, які були справедливо накладені за створення розколу на колишнього митрополита Філарета та інших колишніх ієрархів Української Православної Церкви, що підтримали його розкольницькі дії (анафемствування або позбавлення священного сану). З огляду на це РПЦЗ мала часткове спілкування з Вселенською Церквою, зокрема через Сербську та Єрусалимську Церкви. Водночас відомо, що відсутність апостольського спадкоємства в УПЦ КП визнається всіма іншими Помісними Православними Церквами, зокрема Константинопольським Патріархатом, представники якого неодноразово заявляли про це під час переговорів з Руською Православною Церквою з українського питання. Думка про те, що, відокремившись від церковної повноти, колишні єпископи Української Православної Церкви, які відійшли в розкол, могли зберегти благодать та передавати її іншим у самочинних хіротоніях, є для нас цілком неприйнятною. Тому ми не можемо визнати, що Українська Православна Церква й розкольницька УПЦ КП є «частинами однієї Церкви».

Втім, нашу вірність догматичному та канонічному переданню Православної Церкви не слід вважати ознакою відсутності християнської любові. Очікуючи покаяння від тих, хто сьогодні перебуває в розколі, ми не прагнемо їх приниження. Наші ієрархи на Соборі єпископів Української Православної Церкви 21 грудня 2007 року закликали вірян «з християнською любов’ю та без ворожості ставитися до наших братів та сестер, які, віримо, тимчасово перебувають поза спасителькою огорожею Церкви». Як зазначено у Зверненні Собору: «Маємо пам’ятати слова святителя Григорія Богослова: “Ми прагнемо не перемоги, а повернення братів, розлука з якими бентежить нас”. В основі ставлення до братів і сестер, які перебувають у розколі, повинна бути любов, згідно зі словами Христа “По тому пізнають усі, що ви учні Мої, як будете мати любов між собою” (Ін.13:35)».

Якщо ми справді прагнемо подолати церковне розділення в Україні, при цьому не створюючи нових розколів, якщо нам дорога Православна Церква та її розквіт в нашій незалежній державі, якщо ми хочемо, щоб вона була єдиною і міцною, нам слід залишити політизовані гасла - те “політичне православ’я”, яке було засуджене на Соборі єпископів Української Православної Церкви 21 грудня 2007 року, - та обрати для діалогу і співпраці не ідеологічну, а пастирську доцільність - не створення «незалежної Церкви» будь-якою ціною, а подолання існуючого розколу через консолідацію розпорошених і часто антагоністичних сил всередині українського Православ’я. Нам слід спочатку досягти єдиного розуміння природи перепон, які заважають подолати розкол. Зміна розуміння - це і є суть покаяння в грецькому сенсі цього слова. Про необхідність саме такого покаяння з боку тих, хто вчинив розкол, наша Церква говорить протягом вже багатьох років. Тільки після цього ми зможемо прибрати той бар’єр, який нас розділює, і, як результат, будемо в змозі набути єдиного бачення майбутнього Православної Церкви в Україні.

Підносячи молитви до Господа про подолання розколу та об’єднання Українського Православ’я, молитовно бажаємо всім нашим братам та сестрам, які внаслідок тих або інших причин відокремились від Єдиної, Святої, Соборної і Апостольської Церкви та шукають шляхів повернення до церковного спілкування, духовної мудрості та мужності.

16 липня 2008 року
 
† Володимир, Митрополит Київський і всієї України

Члени Священного Синоду УПЦ:

† Никодим, митрополит Харківський і Богодухівський
† Агафангел, митрополит Одеський та Ізмаїльський
† Іоанникій, митрополит Луганський і Алчевський
† Онуфрій, митрополит Чернівецький і Буковинський
† Іриней, митрополит Дніпропетровський і Павлоградський
† Марк, архієпископ Хустський і Виноградівський
† Феодор, архієпископ Кам’янець-Подільський і Городокський
† Пантелеімон, єпископ Олександрійський і Світловодський
† Митрофан, архієпископ Білоцерківський і Богуславський,
керуючий справами УПЦ









Коментувати

Содержимое этого поля хранится скрыто и не будет показываться публично.
 


   
orthodox.org.ua

Українська Православна Церква



Зворотний зв’язок: presschurch@gmail.com