УКР РУС ENG 
   

Слово архімандрита Антонія (Паканича) при нареченні його в єпископа Бориспільського



Ваше Блаженство, Блаженніший Владико і отець!

Ваші високопреосвященства й преосвященства, богомудрі й Боголюбимі архіпастирі!

Волею Божою, через Ваше обрання мене єпископом Церкви Христової, стою зараз перед Вами й народом Божим, щоб засвідчити свою синівську подяку й одержати батьківську підтримку в настільки значимі й сакраментальні хвилини мого життя. Дивлячись на ті вимоги, які Свята Церква пред'являє до майбутнього служіння, скажу щиро й від усього серця: «Страх і трєпєт пріїдє на мя» (Пс. 54, 6).

За вченням Церкви, єпископ - наступник святих апостолів, яким Пастиреначальник наш Господь Ісус Христос повелів проповідувати Святе Благовістя (Мф. 28, 29) і вручив владу пробачати людські немочі та гріхи (Ін. 20, 23), що заважають відтворенню природи Нового Адама. Багато в чому саме на єпископа покладається відповідальність, щоб вічні, незмінні євангельські істини лунали для сучасників як живе слово, здатне перетворити на краще особистість і суспільство.

На жаль, світ, за словом апостола любові, лежить у злі (1 Ін. 5,19), як і два тисячоліття тому противиться Христу. Сучасний цивілізаційний розвиток має тенденцію прихованої, а часом і явної боротьби з релігійною свідомістю. Церкві приділяється роль певного архаїчного етнокультурного інституту, якому, в найкращому разі, дозволено займатися соціальними питаннями, але жодною мірою не визначати ментальність і світогляд людини. Щоб розмити справжню релігійність, засновану на Божественному Одкровенні, множаться секти і псевдорелігійні організації.

Для кожного православного християнина, який живе на нашій українській землі, важким випробуванням і раною на церковному тілі є розкол. Все це вимагає від служителя вівтаря Господнього не просто знання православних догматів і канонів, але, насамперед, особистого апостольського прикладу в творенні Тіла Христового і збереженні церковної єдності. Апостольське служіння - це співрозп'яття зі своєю паствою, щоб разом з нею воскреснути в Христі. Проповідь віри - ревна і водночас розважлива (Євр. 5, 12), скріплена особистим прикладом святих апостолів та їхніх найближчих наступників, - змогла врятувати світ від язичницької принадності й прищепити любов до християнства.

Такі завдання апостольства на всі часи. Знаючи це й бачачи свої немочі та недоліки, моє серце хвилюється. Адже чи легко бути всім для всіх, щоб урятувати хоч декого (1 Кор. 9, 22), знемагати за тих, хто знемагає, і палати за тих, хто спокушається? Де взяти сили відповідати за паству й пастирів і бути їм зразком «у слові, житті, любові, дусі, вірі й чистоті» (1 Тим. 4, 12)? Як поєднати чернечі обітниці й бажання здобувати смиренність з обов'язком викривати, забороняти, застерігати (2 Тим. 4, 2)? Чи зможу, якщо Господь пошле випробування, сказати, подібно святителю Тихону й іншим сповідникам нового часу: «Нехай загине ім'я моє в історії, тільки б Церкві була користь»? На всі ці питання мій допитливий розум не знаходить відповіді. Втішаюся тільки обіцянкою Спасителя про дарування Його всезміцнюючої допомоги тому, хто усвідомлює свою неміч. «Коли я немічний, - пише апостол Павло, - тоді сильний» (2 Кор. 12, 9-10), «усе можу в укріплюючому мене Ісусі Христі» (Філ. 4, 13). Вірю словам святителя Феофана Затворника, який казав, що ревне бажання потрудитися у винограднику Христовому є запорукою виконання великотрудного архіпастирського послуху.

Як людина віруюча, я усвідомлюю, що все, що з нами відбувається, є справою Божественного Промислу, який творить і влаштовує спасіння кожного. З відвагою вимовляючи: «Пріємлю і нічто же вопрєкі глаголю», - укріплююcь словами Христа Спасителя: «Не ви Мене обрали, а Я вас обрав...» (Ін.15, 16).

У ці святі хвилини переді мною проходять усі прожиті роки, і я згадую тих, кому зобов'язаний своїм життям, вихованням і становленням як особистості, ченця й священика. Я безмежно вдячний батькам, які не тільки дали мені земне життя, але й навчили, що воно не є самоціллю, а лише тоді має сенс, коли веде до обителі Отця Небесного. Віру, любов до Бога й відданість Святій Церкві я увібрав з молоком моєї матері.

У ті роки для простої сільської родини не було можливості мати духовну літературу. Повну Біблію мені подарували тільки тоді, коли мені виповнилося сімнадцять років. Проте батьки знаходили можливість діставати, позичати «Житія святих» і розповіді про подвижників благочестя, щоб вечорами читати їх дітям. Але найголовніше - мати навчила нас молитися. Ці уроки дитячої молитви живуть у мені й донині.

Із вдячністю згадую сестер і духівників Свято-Вознесенської Чумалевської жіночої обителі, чиї подвиги запалили в моєму ще дитячому серці любов до чернечої справи й бажання повністю присвятити життя Богові.

Завжди молюся й буду молитися про упокоєння пріснопам'ятного архієпископа Сави (Бабинця, +1992), зустріч з яким остаточно визначила мій намір бути священиком.

Як особливе благовоління Боже сприймаю роки перебування в Троїце-Сергієвій Лаврі, де я здобув духовну освіту, а потім протягом семи років ніс послух викладача, помічника ректора духовної академії та завідувача церковно-археологічним кабінетом. У раки преподобного авви Сергія відбувся мій чернечий постриг з нареченням імені на честь засновника руського чернецтва прп. Антонія Печерського. Нині розумію, що вже тоді це було його благословенням й ознакою, що моє життя буде пов'язане з великою Свято-Успенською Києво-Печерською Лаврою, житіями подвижників, якими я зачитувався в дитинстві.

Щиро дякую братії святої Лаври, яка прийняла мене з любов'ю, надавала й надає повсякчасну підтримку та допомогу.

Найщиріші синівські мої почуття звернені до Вас, Ваше Блаженство, за благословення трудитися під Вашим першосвятительським омофором і можливість безпосередньо черпати безцінний духовний досвід церковного життя та адміністративного управління, який Ви набули за сорокарічний період архієрейського служіння.

Не знаходжу слів, щоб подякувати Вашому Блаженству за те, що вибір бути Вашим вікарієм упав на мене. Обіцяю, що з допомогою Божою докладу всіх сил, аби виправдати Ваш вибір. У Вашому покликанні мене до єпископства я вбачаю не тільки обрання до найвищого ієрархічного служіння, але ще й особистий заклик, звернений до глибин моєї совісті зростати в «міру... віку Христового» (Єф. 4, 13)

Зі страхом Божим очікуючи того моменту, коли вогонь П'ятдесятниці обпалить моє серце, я прошу Вас, Ваше Блаженство, і вас, богомудрі святителі Божі, благословити мене й помолитися за мене, грішного, щоб Господь, «вбачаючи неміч душі моєї», послав мені Свою божественну благодать і зробив гідним служителем Церкви Христової на славу Божу та для спасіння моєї душі. Амінь.

 

25 листопада 2006 року, м. Київ



 


   
orthodox.org.ua

Українська Православна Церква



Зворотний зв’язок: presschurch@gmail.com