ЧЕРНІВЕЦЬКА єпархія | Українська Православна Церква
 
  УКР РУС ENG 
   

ЧЕРНІВЕЦЬКА єпархія



Територія нинішньої Чернівецької області входила до складу Київської Митрополії, створеної за часів святого рівноапостольного князя Володимира; однак тут на процес християнізації помітно впливали південні сусіди.

У часи міжусобиць багато князів для посилення своєї влади й авторитету бажали відокремити церковні організації у своїх областях від влади Київського Митрополита.

1303 року була створена Галицька Митрополія, до якої ввійшли парафії краю, але незабаром Галицько-Волинська держава перестала існувати, а землі нинішньої Чернівецької області ввійшли до складу Молдавії.

Молдавський воєвода також побажав мати окрему церковну організацію, в результаті чого Галицький митрополит Антоній (призначений патріархом у 1371 році) рукоположив для Молдавії двох єпископів - Йосипа та Мелетія. У 1394 році патріарх призначив для Молдавської Церкви митрополита Iєремію, але його не прийняла світська влада. Коли змінилися Константинопольський патріарх і правитель Молдавії, в 1401 році єпископ Йосиф (брат нового князя Молдавії Олександра Доброго), раніше відлучений патріархом, був визнаний законним Молдавським митрополитом. Олександр Добрий розділив Молдавію на 3 округи з центрами в Сучаві (столиця), Радауцах і Романі. За загальноприйнятим порядком, кордони єпархій мали збігатися з кордонами областей. Більша частина нинішньої Чернівецької області ввійшла до складу Радауцької єпархії. Оскільки православ'я було державною релігією в Молдавії, Церква мала великий авторитет, владу й була дуже багатою.

Так тривало до 1775 року, коли Буковина ввійшла до складу Австро-Угорської імперії. Відповідно до нових кордонів було змінено й кордони єпархій. Частина парафій Радауцької єпархії залишилася в Молдавії (вони в 1812 році ввійшли до складу Кишинівсько-Хотинської єпархії Синодальної Руської Церкви), а частина парафій Ясського митрополита (у XVII столітті столицю Молдавії було перенесено з Сучави в Яси) залишилася на Буковині. У результаті переговорів 24 квітня 1781 року Ясський митрополит відмовився від своєї юрисдикції над Радауцькою єпархією й тими парафіями Буковини, які раніше належали безпосередньо до його єпархії. У відповідь єпископ Радауцький (з 1750 року) Досифей (Херескул) відмовився від своєї духовної влади над парафіями Радауцької єпархії, які залишилися в Молдавії.

Центром Буковини австрійці обрали місто Чернівці. Тому, відповідно до урядової постанови від 12 грудня 1781 року, єпископ Досифей переніс свою кафедру з Радауц у Чернівці, а 12 лютого 1782 року відбулася його інтронізація як єпископа Чернівецького й Буковинського. Таким чином, з приєднанням Буковини до Австрії перервався духовний зв'язок Буковинської єпархії та Молдавської Церкви.

Iмператорським указом від 4 липня 1783 року єпископ Досифей увійшов до юрисдикції Карловацького митрополита.

У внутрішньому управлінні Чернівецька єпархія була самостійною й керувалася своїм статутом - «Духовним регламентом» від 29 квітня 1786 року, виданим австрійським імператором Йосифом II. Згідно зі статутом, внутрішнє управління в єпархії належало правлячому архієреєві й консисторії, що діяла під його керівництвом. Спочатку консисторія складалася з шести осіб, а з 1869 року - з дев'яти. Право обрання й призначення членів консисторії, за узгодженням з місцевою державною владою мав архієрей, але іноді ці функції виконувало Міністерство віросповідань та освіти Австрії.

До приєднання до Австрії на Буковині налічувалося понад 20 монастирів і скитів. Нова влада залишила з них тільки 3 найбільші чоловічі обителі: Путна, Драгомирна й Сучевиця (всі розташовані на території Південної Буковини - сучасна Румунія), установивши для кожного монастиря ліміт проживання - 25 осіб. Незадовго до приєднання Буковини до Австрії та в перші роки після нього багато ченців із Буковини переселилися в Молдавію, у тому числі Паїсій Нямецький (Величковський), який залишив Драгомирну й оселився разом з учнями в монастирі Сєку, а пізніше - у Нямецькому монастирі.

На початку XХ століття, за сприяння митрополита Володимира (де Репта), у Чернівцях був організований жіночий Свято-Введенський монастир. Пізніше, в 30-х роках, коли територія єпархії входила до складу Румунії, був відроджений Свято-Iоанно-Богословський чоловічий монастир у селі Хрещатик (над Дністром), також були відкриті скит Яблунівка (на околиці Чернівців) і кілька монастирів на території Південної Буковини. В австрійський період духовенство Буковинської єпархії було матеріально забезпечене: священики одержували зарплату, пенсії. Кожний парафіяльний священик був забезпечений житлом і землею (близько 12 гектарів), які міг здавати в оренду. Також йому виплачувалася зарплата за звершення треб. Духовенство єпархії наприкінці XIX століття мало богословську освіту, яку отримувало на богословському факультеті Чернівецького університету.

З 80-х років XIX століття в єпархії була своя друкарня, розташована в резиденції митрополита. У Чернівцях видавалося багато православної релігійно-духовної і богословської літератури: двомовний єпархіальний журнал «Candela» («Світильник»), збірники церковних проповідей, церковні календарі, книги й брошури повчального характеру для мирян.

Джерелом фінансування Православної Церкви на Буковині був Релігійний фонд, створений австрійцями з секуляризованого церковного майна (переважно з майна закритих монастирів, земля яких становила на той час близько 20-30% території краю, або понад 200 тисяч га земельних угідь, лісів). Крім нерухомого майна, у Релігійному фонді були кошти, якими оперували для одержання прибутку.

Релігійний фонд не тільки забезпечував духовенство, але й фінансував будівництво храмів і парафіяльних будинків, утримував православні навчальні заклади. Тільки наприкінці ХХ століття освіта набула світського характеру, але викладання Закону Божого тривало на Буковині аж до приходу радянської влади. У другій половині XIX століття в Чернівцях були споруджені такі архітектурні шедеври, як кафедральний Свято-Духівський собор (нині діючий) та резиденція Буковинських митрополитів (зараз там розташовані три корпуси Чернівецького університету).

За рахунок Фонду існували початкові народні школи, гімназії, учительська, професійні школи, а також богословське училище, яке в 1875 році стало богословським факультетом Чернівецького університету.

З моменту створення Релігійного фонду ним керували австрійські державні службовці (чиновники Міністерства віросповідань і освіти), що часто призводило до використання коштів Фонду на цілі, котрі не мали нічого спільного не тільки з православ'ям, але й з релігією взагалі. На гроші Фонду будувалися казарми, військові споруди, курорти для офіцерів і чиновників, гірничозаводські, промислові об'єкти, міські управлінські установи, суди, державні навчальні заклади тощо.

Важливою особливістю Буковинської єпархії було те, що автохтонне населення становили буковинські русини і румуни. Здавна ці народності жили разом і не розділяли себе за національною ознакою. Головним завжди залишався релігійний фактор. Тому русини (українці) Буковини вважали ближчими румунів, ніж українців Галичини, які були уніатами.

У середині XIX століття Європою прокотилася хвиля національних революцій, яка сколихнула багато народів і певною мірою змінила систему цінностей у світі. Національний рух торкнувся й буковинців, насамперед румунів. Одним із керівників національного румунського руху в Австрії був єпископ Германштадта (нині місто Сібіу, Румунія) Андрій (Шагуна), який висунув вимогу створити на основі румунських православних єпархій Австрії окрему митрополію, незалежну від сербської ієрархії.

На той час єпископом Чернівецьким і Буковинським був Євгеній (Гакман), який не мав нічого проти плану єпископа Андрія, але виступив проти входження Буковинської єпархії в таку митрополію, оскільки вважав, що цим будуть обмежені права русинів (українців) Буковини.

1864 року відбувся Синод Православної Церкви в Австрії. На ньому було ухвалено рішення створити з трьох румунських єпархій Австрії Семигородську (румунську) митрополію. Буковинська єпархія не ввійшла тоді до її складу через протидію єпископа Євгенія (Гакмана), але питання щодо неї залишилося відкритим. Більшість православних єпархій Австрії підпорядковувалися Сербському патріархові. Три єпархії становили Румунську митрополію. Крім них, залишалися ще дві єпархії: Буковинська й Далматинська.

Єпископ Євгеній (Гакман), аби протистояти приєднанню Буковинської єпархії до Семигородської митрополії, висунув план створення на основі Чернівецької єпархії окремої православної митрополії в Австрії. Для здійснення цього плану до Буковинської єпархії потрібно було приєднати Далматинську. Зрозуміло, що прийняття подібних рішень входило до компетенції вищих державних кіл Австрійської імперії. Але владика Євгеній поступово домігся втілення свого плану в життя. 1870 року Далматинська єпархія була розділена на дві, а Чернівецький архієрей одержав титул архієпископа.

Крапку в створенні третьої самостійної Церкви в Австро-Угорщині поставив імператорський декрет від 23 січня 1873 року, в якому Євгеній (Гакман) іменувався архієпископом Чернівецьким і митрополитом Буковини й Далмації. На жаль, архієпископ Євгеній 31 березня 1873 року помер у Відні, не встигши посісти нову посаду. Згаданим рішенням було поставлено певну перешкоду перенесенню національних чвар на церковний ґрунт. Національний рух українців Буковини розпочався на кілька десятиліть пізніше румунського, і в разі приєднання Буковини до румунської церковної організації могла з'явитись небезпека перетворення Церкви на інструмент румунізації краю. Варто зазначити, що зв'язок Буковинської єпархії з двома єпархіями Далмації був номінальним, як за старих часів зв'язок Буковинської єпархії з Карловацькою Митрополією. Таким чином, Буковинсько-Далматинська єпархія була швидше результатом політичних комбінацій, аніж реалією церковного життя.

Під час Першої світової війни, коли Буковину окупували російські війська, тодішній митрополит Буковини й Далмації Володимир (де Репта) видав указ духовенству молитися за російського царя й перемогу російських військ. Тому, коли австрійці звільнили Буковину від російських військ, митрополита й консисторію вивезли спочатку в Прагу, а потім у Відень, де після розгляду справи відправили за штат. Незабаром війна закінчилася, Буковина ввійшла до складу Румунії, а митрополит Володимир знову очолив митрополію.

Після приєднання до Румунії церковна організація краю як автономна одиниця увійшла до складу Румунської Православної Церкви. Остання на той час складалася з єпархій Малої Румунії з центром у Бухаресті, єпархій Трансільванії, що раніше входили до складу угорської частини Австро-Угорщини (Семигородська митрополія), Буковинської єпархії, що належала до австрійської частини Австро-Угорщини, Кишинівсько-Бесарабської єпархії, що раніше входила до складу Росії.

Щоб узаконити зазначений порядок і організацію Румунської Церкви, у 1925 році було прийнято закон «Про організацію Румунської Православної Церкви». Сама Церква одержала статус патріархії й складалася з 5 автономних митрополій, кожна з яких об'єднувала декілька єпархій. Таким чином, Чернівецький архієрей одержав митрополичий титул, і в його підпорядкування перейшла, крім Буковинської, ще й Хотинська єпархія з центром у місті Бєльци (нинішня Молдова). До цього духовенство Хотинщини (Північна Бессарабія) перебувало під юрисдикцією Кишинівського архієрея. У результаті Чернівецький владика Нектарій (Котлярчук) у 1925 році був інтронізований з титулом митрополита Буковини й Хотина.

Крім того, була перебудована система внутрішнього управління єпархією. Нарешті, закон поставив крапку в боротьбі між керівництвом митрополії та Міністерством сільського господарства Румунії за володіння Релігійним фондом - з 1918 року він 5 разів переходив з рук у руки, доки, відповідно до закону 1925 року, не перейшов у підпорядкування Церкви. У результаті в 30-х роках швидко зросла кількість нових храмів, монастирів і духовенства в єпархії. Однак негативним моментом цього періоду було проведення всеохоплюючої румунізації, що не обійшла й Церкву. Православне російське (українське) населення краю негативно зустріло календарну реформу, коли з 1 січня 1928 року Румунська патріархія перейшла на новий стиль (ново-юліанський календар).

1935 року, після смерті митрополита Нектарія, новим Чернівецьким архієреєм став Віссаріон (Пую), який був інтронізований з титулом митрополита Буковини, Хотина й Марамуреша, оскільки в його підпорядкування перейшла ще Марамуреська єпархія (зараз не є територією України, але на той час була заселена переважно українцями). 1940 року король Румунії відправив його за штат через те, що владика написав лист Сталіну, в якому засудив антицерковну політику СРСР. Лист перехопила румунська таємна поліція.

Новим митрополитом був призначений єпископ Хотинський Тит (Симедря). Iнтронізація була призначена на 1 липня 1940 року, але вже 29 червня в Чернівці ввійшла Червона армія. За день до цього владика Тит виїхав у Сучаву (Південна Буковина, Румунія). Разом з ним край покинув майже весь клір митрополії - залишилося близько 10 священиків. Оскільки Чернівецька область увійшла до складу Української РСР, Чернівецька єпархія стала частиною Українського Екзархату РПЦ.

Під час німецько-румунської окупації (1941-1944 р.) митрополію на Буковині знову очолив митрополит Тит (Симедря), який у березні 1944 року повторив сценарій 1940 року, тобто знову разом з кліром виїхав у Румунію, але цього разу вже назавжди.

У червні 1944 року Священним Синодом РПЦ у Чернівецьку єпархію для налагодження церковних справ і тимчасового керівництва був направлений протоієрей Євфимій (Ковернинський), який став єпархіальним благочинним і настоятелем кафедрального собору в Чернівцях. На початку 1945 року він прийняв чернечий постриг з ім'ям Феодосій і був призначений єпископом Чернівецьким і Буковинським.

Протягом 1944-1945 років духовенство єпархії, згідно з особистими проханнями, перейшло під юрисдикцію Руської Православної Церкви. Юридично питання було вирішено в результаті переговорів між керівництвом Радянського Союзу й Румунії. У повоєнне десятиліття державно-церковні відносини в СРСР були сприятливішими для Церкви, ніж до війни, особливо в 30-х роках, коли відбувалося її фізичне знищення.

Чернівецька єпархія в повоєнні роки налічувала близько 370 парафій, 200 священиків, мала 2 монастирі - Свято-Iоанно-Богословський чоловічий «Хрещатик» і Свято-Введенський жіночий у Чернівцях.

Наприкінці 50-х - на початку 60-х років у СРСР відбулися антицерковні акції, які не оминули й Чернівецьку єпархію. Було закрито близько 100 храмів і 2 монастирі, зменшилася кількість духовенства, піднявся його віковий і знизився освітній рівень.

Протягом майже чверті століття (до 1988 року) великі антицерковні акції не проводились, однак і поступок Церкві не було: жоден храм у єпархії не повернули віруючим, не реєструвалися нові громади, над духовенством і віруючими було установлено контроль.

Наприкінці 80-х років становище Церкви змінилося на краще. Після святкування тисячоліття Хрещення Русі в 1988 році в єпархії почалося активне відродження церковного життя. Було зареєстровано багато нових громад.

Навесні 1990 року в Чернівцях утворилася невелика група прихильників новоствореної самозваної релігійної організації - так званої Української Автокефальної Церкви. Наприкінці травня з Галичини прибув Михайло Ковальчук, клірик РПЦ, який був висвячений автокефалістами на єпископа з ім'ям Даниїл. Він очолив на Буковині рух за перехід релігійних громад канонічної Церкви в УАПЦ. З осені 1990 року почалася реєстрація громад УАПЦ у державних органах. На початку 1992 року УАПЦ на Буковині мала понад 10 зареєстрованих громад, з яких тільки 6 мали храми.

У результаті сумнозвісного політикансько-самосвятського «об'єднавчого» Собору УАПЦ 1992 року й попередніх подій Київський Патріархат збільшився на Буковині до півсотні парафій. Це був пік його діяльності.

Варто зазначити, що питання про перехід у КП православних громад вирішувалися тоді шляхом насильства з боку націоналістично налаштованих екстремістів при потуранні місцевої влади. Протягом наступних років у розкол пішли ще кілька парафій і священиків, значною мірою завдяки адміністративному свавіллю й «дірам» у законодавстві. Крім цього, в області зареєстровано ще понад 50 парафій КП, котрі існують лише номінально. Це ті громади, які не змогли реалізувати свої плани щодо захоплення храмів канонічної Церкви. Оскільки в цьому русі більше політики, ніж духовності, його учасники в разі невдалої спроби захоплення чужого храму лише інколи піклувалися про спорудження власного. Церковне життя членів таких громад проявляється в тому, що вони час від часу відвідують богослужіння в храмах канонічної Церкви.

1997 року в єпархії КП стався внутрішній розкол. Священики, буковинці за походженням, незадоволені прогалицькою політикою «митрополита» Даниїла, за підтримки тодішнього губернатора створили так звану Кіцманську єпархію КП. Це внесло ще більшу плутанину й розбрат у життя розкольників. Новою тенденцією в автокефалістському розколі на Буковині стало створення незалежних парафій, які виділяються з КП.

Сфальсифікований нечесними церковними діячами й підтриманий тодішньою владою, самосвятський розкол так званого Київського Патріархату, що виник на базі УАПЦ, заважає Українській Православній Церкві розвиватися повною мірою. У деяких населених пунктах існує роз'єднання у середовищі віруючих. Замість того, щоб вирішувати питання духовного життя, люди найчастіше вдаються до суперечок, доводячи свою правоту. Хоча нині пристрасті трохи затихли, частина парафій ще залишається в розколі. Люди, які шукають у Церкві Бога, а не задоволення своїх життєвих інтересів, поступово розуміють згубність розколу і повертаються з покаянням у канонічну Єдину Святу Соборну Апостольську Православну Церкву.


   
orthodox.org.ua

Українська Православна Церква