ХАРКІВСЬКА єпархія | Українська Православна Церква
 
  УКР РУС ENG 
   

ХАРКІВСЬКА єпархія



Колись Слобожанщина частково була заселена кочовими народами як-то печеніги та половці, а після монгольського спустошення являла собою пустельний степовий край - до початку XVII століття.

Цар Михаїл Федорович 1636 (1640) року повелів провести від річки Ворскли до Дону на відстані майже 300 верст у довжину так звану Білгородську межу, тобто облаштувати для охорони державного кордону дванадцять фортець. Навколо захисних валів малими слобідками оселилися служиві люди, а по східних кордонах заводили свої хутори козаки різних полків.

До середини XVIII століття Правобережжям Дніпра володіла Річ Посполита. Своїми утисками польська влада змусила православних людей ще з кінця XV століття шукати притулку за порогами Дніпра. Народ страждав, шукаючи порятунку, ідучи з обжитих місць у степи й ліси. Знайшовши такі привілля на Сході, у Слобідській Україні, люди стали переселятися туди.

Усюди, де виникали поселення слобожан, будувалися храми і монастирі. Церковний клір разом із мирянами відроджував цей благословенний край, який до цього мав назву Дике поле. Православна віра була в житті українського народу великою могутньою силою, по-перше, тому що люди були дуже релігійними, а по-друге - тому що їм доводилося захищати і оберігати свою віру від утисків католицизму та унії. Вже самими назвами поселень Слобідської України наголошується значення Церкви: Святогірськ, Богодухів тощо.

З 1657 по 1667 рік церкви й монастирі Слобідської України, як і Білгородщини, входили до складу Патріаршої області, але на Соборі 1667 року було вирішено утворити нову Білгородську єпархію, правлячим архієреєм якої був поставлений митрополит Сербський Феодосій. Білгородські архієреї тільки час від часу приїжджали на Слобідську Україну, а постійно перебували в Білгороді.

Перемога в Полтавській битві над шведами 1709 року і перенесення кордону Росії далеко на південь забезпечили Харкову довгі мирні роки існування. Згодом місто набуло значення економічного й культурного центру Слобожанщини. Особливо важливу роль у цьому відіграло відкриття в Харкові колегіуму на території Покровського чоловічого училищного монастиря. Ця стародавня обитель була і залишається донині духовним центром краю.

Вже в XVI-XVIII століттях, ще до утворення Харківської єпархії, ця земля отримала своїх небесних покровителів: чудотворні ікони Божої Матері «Озерянську» (XVII століття) і «Піщанську», дивно прославлені за часів святителя Iоасафа Білгородського, у рік його блаженної кончини (1754). Жителі краю моляться не тільки перед цими святинями, а й біля раки з мощами святителя Афанасія, Патріарха Царгородського, Лубенського Чудотворця.

Наказом імператора Павла I від 16 жовтня 1799 року, за доповіддю Святійшого Синоду, була заснована Слобідсько-Українська єпархія, яка виділилася з великої Білгородської. Першим її єпископом став преосвященний Христофор (Сулима). З його благословення 1805 року у Харкові був заснований університет.

Після владики Христофора Харківську єпархію очолювали Преосвященні: Аполлос (Терешкевич), Павло (Саббатовський), Віталій (Жигачов), Iнокентій (Александров), і вже за архієпископа Мелетія (Леонтовича) вона стала називатися «Харківською і Охтирською» (1836 рік), а з 1946 року - «Харківською і Богодухівською».

З 1799 року і донині Харківську кафедру очолювали 29 архієреїв. Багато хто з них, як наприклад, Iнокентій (Александров), Iнокентій (Борисов), Амвросій (Ключарьов) та Макарій (Булгаков) прославили свої імена наполегливою працею, вченістю і боголюбивими справами; серця їх горіли полум'ям служіння Богу і своєму народові.

У XIX - на початку XX століття в єпархії почалося пожвавлення духовного життя. Якщо в 1799 році тут було 673 храми, то через сто років їх нараховувалося більше тисячі. На початку XX сторіччя на Харківщині було близько 800 церковно-парафіяльних шкіл і 20 монастирів. У другій половині XIX століття в місті видавалося 14 духовно-просвітницьких видань, зокрема журнали «Віра і розум», «Духовний вісник», «Духовний щоденник», «Благовіст», газета «Харківські єпархіальні відомості» тощо. У 1840-1841 навчальному році Колегіум був перейменований у Харківську духовну семінарію. 1866 року було запроваджено вікаріатство, а вікаріям запропоновано йменуватися «єпископами Сумськими».

До початку Великої Вітчизняної війни у Харківській єпархії з 1063 храмів, що існували до революції, діючим залишався лише один - Свято-Казанський у Харкові на Лисій Горі. Тут звершував богослужіння, закликав народ до терпіння й молитви архієпископ Олександр (Петровський). Згодом він з усіма мучениками Слобідського краю був причислений до лику святих.

Iсторичне значення мав Архієрейський Собор Української Православної Церкви, що відбувся в травні 1992 року в Харкові, в єпископській резиденції на території Свято-Покровського монастиря. Він відмежував канонічну Православну Церкву від боговідступного розколу.

20 липня 1997 року в жіночому монастирі в ім'я святих мучеників Бориса і Гліба, що в селі Водяне Зміївського району Харківської області, під час Божественної літургії відбулося чудесне оновлення ікони Нерукотворного Спаса. Рішенням Священного Синоду УПЦ від 28 жовтня 1997 року встановлене вшанування оновленої ікони як чудотворної.

Особливою благодатною віхою в історії Харківської єпархії стало те, що рішенням Священного Синоду Української Православної Церкви від 22 червня 1993 року були причислені до лику святих мученики і сповідники Слобідського краю. Серед них - священномученик митрополит Костянтин (Дьяков), архієпископ Харківський Олександр (Петровський), архієпископи Онуфрій (Гагалюк), Iнокентій (Летяєв), Iнокентій (Тихомиров), священнослужителі і боголюбиві православні подвижники регіону, які освятили Харківську землю своєю сповідницькою кров'ю.



   
orthodox.org.ua

Українська Православна Церква