ВОЛИНСЬКА єпархія | Українська Православна Церква
 
  УКР РУС ENG 
   

ВОЛИНСЬКА єпархія



Древня Волинь займала землі, по яких проходив торговий шлях «із варяг у греки». З Візантії та Херсонеса сюди приїжджали купці, а з ними і християнські місіонери, які були тут першими проповідниками віри Христової. Офіційно християнство було введене на Волині просвітителем Русі святим рівноапостольним князем Володимиром, на честь якого місто Людомирія було перейменоване на Володимир-Волинський.

У 992 році князь заснував у Володимирі-Волинському єпископську кафедру і побудував соборну церкву на честь Успіння Пресвятої Богородиці. Першим єпископом цієї кафедри був владика Стефан I. Тоді до складу Волинської єпархії входили Волинська, Рівненська, частина Житомирської, Тернопільської та Хмельницької областей, а також деякі міста Білорусі та Польщі.

З поширенням та утвердженням православної віри на Волині збільшилась і кількість православних єпархій. У середині ХII століття їх було три: Володимир-Волинська (992 рік), Перемишльська (1120 рік) і Галицька (1157 рік), а вже в 1288 році існувала Луцька, яка пізніше називалася Луцько-Острозькою. Iснують припущення, що Луцька єпархія була заснована молодшим братом Данила Романовича, волинським князем Васильком Романовичем. За часів правління волинсько-галицьких князів на Волині Православна Церква розвивалась і процвітала. Навіть були спроби мати окремого від Києва митрополита для Волині та Галичини.

Волинь з роду в рід збагачувалася духовними дарами, плекала подвижників благочестя, багато з яких прославлені Церквою: святий Ярополк Iзяславович (†1086 рік) - князь Володимир-Волинський, святий Андрій Боголюбський (†1174 рік) - князь Пересопницький, блаженний Мстислав Володимирович (†1170 рік), святителі Стефан (†1094 рік) і Амфілохій (†1122 рік) - єпископи Володимир-Волинські, преподобний Нифонт (†1156 рік) - ігумен Зимненський, який пізніше став єпископом Новгородським, а закінчив свою діяльність у Києво-Печерській Лаврі, преподобний Никола Святоша (†1142 рік) - князь Луцький і Чернігівський, преподобний Феодор (†1483 рік) - князь Острозький, преподобний Iов (†1651 рік) - ігумен Почаївський, преподобномученик Макарій (†1678 рік) - архімандрит Овруцький, свята діва Iуліанія (†1550 рік) - княжна Ольшанська, святитель Петро (†1326 рік) - ігумен Ратнівський, митрополит Київський і всієї Русі, святий Iнокентій (†1731 рік) - єпископ Iркутський, також родом з Волині, та багато інших...

З припиненням роду князів волинсько-галицьких (1336-1337 рр.) Волинь перейшла під управління литовських князів. Перший на Волині литовський православний князь Любарт окремою грамотою затвердив споконвічні права луцьких єпископів, побудував у Луцьку замок і кафедральний собор в ім'я апостола Iоанна Богослова. У період панування Польщі собор зруйнували римо-католики. На сьогодні на території замку в Луцьку зберігся митрополичий будинок і фундамент собору.

Після смерті князя Любарта Волинь перейшла під владу литовських князів Ягайла й Вітовта, які спочатку прийняли православ'я, а потім перейшли у католицтво і дозволили католицькому духовенству проводити місіонерську діяльність, будувати костели, відкривати монастирі та засновувати єпископські кафедри.

У 1596 році два православних єпископи - Луцький Кирило (Терлецький) та Володимир-Волинський Iпатій (Потій) - зрадили православну віру й підписали Брестську унію. Для православних Волині настали скрутні часи.

У 1625 році Володимир-Волинська єпархія ввійшла до складу Луцької і стала називатися Волинською єпархією.

За правління єпископа Афанасія (Пузини) (1623-1650 рр.) становище віруючих Волинської єпархії дещо покращилося. Багато православних заможних людей засновували нові монастирі, школи, друкарні для видання церковно-полемічної літератури, а сам єпископ захищав православ'я і вів боротьбу з уніатськими митрополитом.

Великим захисником Православної Церкви на Волині був також князь Костянтин Острозький. Утиски, переслідування й насилля з боку уніатів призвели до козацьких війн, які завершилися масовим повстанням під керівництвом Богдана Хмельницького. Православні волиняни взяли активну участь у визвольній війні 1648-1654 років. У 1651 році в околицях Берестечка відбулася славетна битва, в якій полягли тисячі козаків. Православні віруючі міста в 1910 році вирішили вшанувати пам'ять козаків, котрі полягли у визвольній боротьбі з уніатами, розпочавши будівництва Свято-Троїцького собору, який мав бути трохи меншою за розмірами копією київського Свято-Володимирського.

Перша світова війна, революція 1917 року, а пізніше католицька Польща перешкодили завершенню будівництво. У 60-х роках недобудований храм закрили. 1991 року собор повернули віруючим, і нині парафіяни на чолі з настоятелем активно займаються його відбудовою та реконструкцією.

Кінець XVII і перша половина XVIII століття характеризувалися найбільш жорстокими утисками православних. На час управління Волинською кафедрою єпископом Гедеоном (Четвертинським) припали нові спроби перетягнення православних в унію. Львівський єпископ Йосип (Шумлянський) у 1681 році таємно став уніатом і за підтримки польського уряду загрожував єпископу Четвертинському ув'язненням і смертю, якщо той не прийме унії. У 1684 році Четвертинський залишив Волинську єпархію і в 1685 став митрополитом Київським. Таким чином, Волинська єпархія опинилася в руках таємного уніата. Після смерті Шумлянського єпископом Волинським став Діонісій (Жабокрицький), який також прийняв унію і закінчив свою кар'єру в 1709 році засланням у Сибір.

Останнім православним Волинським єпископом був Кирило (Шумлянський). Гнаний уніатами, в 1712 році він був змушений перебратися до Києва. У 1714 році на прохання єпископа Петро I вимагав від польського короля повернення Шумлянському Волинської кафедри, але вимога залишилася незадоволеною. Незважаючи на це, єпископ Кирило постійно підтримував зв'язок зі своєю волинською паствою аж до смерті у 1726 році.

З 1712-1795 роках у Волинській єпархії не було православних єпископів. У 1795 році до Росії перейшла Східна й Західна Волинь, тоді ж була створена Волинська губернія, яку очолив перший, після уніатського періоду, православний єпископ Варлаам (Шишацький) з кафедрою в Острозі, хоча йменувався Житомирським.

14 травня 1796 року в приміщеннях Спасо-Преображенського Острозького монастиря була відкрита Волинська духовна семінарія. Вона декілька разів змінювала своє місцеперебування, а під час Першої світової та Великої Вітчизняної війни була закрита. У 1945 році семінарія поновила свою діяльність у Луцьку.

У 1839 році внаслідок возз'єднання уніатів кількість віруючих Православної Церкви на Волині значно збільшилася, виникла необхідність заснувати на Волині кафедру вікаріїв. Її організували 1 жовтня 1840 року як Острозьке вікаріатство з огляду на те, що Острог з XIV століття був осередком релігійного життя. Вікарії мешкали спочатку в Почаївській Лаврі, потім у Дермані, а з 1873 року в Кременці, де була розташована семінарія. У результаті назрілих релігійно-просвітницьких потреб єпархії 8 липня 1891 року було засноване друге, Володимир-Волинське вікаріатство. Вікарій проживав у Житомирі. В часи Другої світової війни вікаріатства припинили існування.

На початку ХХ століття православному населенню Волині належало близько двох тисяч храмів, каплиць та молитовних будинків, майже півтори тисячі церковно-парафіяльних шкіл і понад сто бібліотек при церквах.

Після 1921 року, згідно з Ризьким трактатом, до відновленої Польщі перейшла вся західна частина Волині. 13 листопада 1924 року Томосом Вселенського Патріарха Григорія VII Православну Церкву в Польщі було визнано автокефальною. Митрополит Діонісій (Валединський) посів дві кафедри: Варшавсько-Холмську і Волинську.

Під Польщею в 1925 році Волинська єпархія налічувала 760 парафій і мала трьох вікарних єпископів: Володимир-Волинського, Кременецького та Острозького. Православне населення складалося переважно з українців. 10 квітня 1932 року у Варшаві для Луцька було висвячено єпископа-вікарія Полікарпа (Сікорського), який звершував богослужіння в луцькому Свято-Троїцькому соборі. У 1939 році Волинь приєдналася до України.

18 серпня 1941 року Собор єпископів у Почаєві вирішив вважати Волинь канонічно залежною від духовного центру Руської Православної Церкви з поверненням Волині автономного управління. Митрополит Діонісій не визнав рішення Собору, та єпископи не звернули уваги на його пояснення, заявивши, що в зв'язку із занепадом Польщі припинила існування і Варшавська автокефалія.

Декретом від 24 грудня 1941 року митрополит Діонісій призначив єпископа Полікарпа адміністратором Автокефальної Православної Церкви. Так почався церковний розкол, який, безумовно, був вигідний німецькій адміністрації в Україні. Всі спроби об'єднання придушувалися німецькою владою. Боротьба між автокефалістами і автономістами принесла багато жертв і завдала шкоди Православній Церкві. У травні 1943 року на шляху з Кременця в Дубно поблизу с. Смиги у лісі група бойовиків (20 осіб) зі збройної частини ОУН (мельниківці) вбила голову Автономної Церкви, митрополита Волинського й Житомирського Олексія (Громадського). Наприкінці війни в 1944 році митрополит Полікарп, відсвяткувавши Різдво Христове на своїй кафедрі, поїхав з Луцька. Таким чином, на Волині та в Україні не залишилося жодного автокефального єпископа - вони емігрували на Захід.

Першим архієреєм на Волині після війни був єпископ Питирим (Свиридов).

З 1945 року Волинська єпархія стала Волинсько-Рівненською з архієрейською кафедрою в луцькому Свято-Троїцькому соборі. Того ж року при соборі почала функціонувати семінарія.

У 1960-80 роках, у так звані застійні часи, Волинсько-Рівненська єпархія переживала особливо скрутний період. Десятки храмів було закрито та зруйновано, припинили свою діяльність монастирі. Восени 1964 року була закрита Волинська духовна семінарія.

У 90-х роках в Україні, в тому числі й на Волині, знову почали відкриватися храми. Наприкінці 1989 року в Галичині, а згодом і на Волині відновився рух за автокефалію Православної Церкви.

Рішенням Священного Синоду в 1990 році Волинсько-Рівненська єпархія була розділена на дві: Волинську і Рівненську. Першу було затверджено в межах Волинської області. Вона складалася з 16 благочинь, які об'єднували 431 парафію. Тут служили 274 священики і 12 дияконів. Того ж року в Луцьку було відкрито Духовне училище, на базі якого в 1991 році відновила свою діяльність Волинська духовна семінарія.

12 серпня 1992 року Волинська облдержадміністрація прийняла рішення про передачу луцького Свято-Троїцького кафедрального собору, будинків єпархії та семінарії громаді УПЦ-КП. У результаті насильницького захоплення цих будівель прихильниками КП і членами УПА єпархія втратила все майно, а віруючі Української Православної Церкви опинилися просто неба. Керуючий єпархією єпископ Варфоломій (Ващук) за власним бажанням був переведений на іншу єпархію, а управління Волинською рішенням Священного Синоду Української Православної Церкви було покладено на єпископа Хмельницького і Кам'янець-Подільського Ніфонта (Солодуху). 25 вересня того ж року біля стін Волинської облдержадміністрації єпископу Ніфонту прихильники УПЦ-КП порізали вени на правій руці... Так зустріли земляки-розкольники новопризначеного архієрея.

Віруючі Української Православної Церкви відстояли в Луцьку лише Свято-Покровську церкву - пам'ятку архітектури ХIII-XVII століття, при якій було невеличке приміщення для сторожа. Тут і розмістились єпархіальне управління та семінарія. Владика Ніфонт разом з духовенством, семінаристами і віруючими, які згуртувалися біля нього, долали всі труднощі.

3 травня 1996 року рішенням Священного Синоду УПЦ, за пропозицією Блаженнішого Митрополита Володимира, Волинська єпархія, яка на 1 січня 1996 року налічувала 431 парафію, була поділена на дві самостійні: Луцько-Берестечківську та Володимир-Волинську. Рішенням Священного Синоду від 27 липня 1996 року Луцько-Берестечківській єпархії повернуто її колишню назву - Волинська. Правлячий архієрей Волинської єпархії надалі йменується «Луцький і Волинський».



   
orthodox.org.ua

Українська Православна Церква