Висновки Канонічної та Богословської Комісій при Священному Синоді УПЦ стосовно канонічного статусу так званої «Української православної церкви – Київського Патріархату» | Українська Православна Церква
 
  УКР РУС ENG 
   

Висновки Канонічної та Богословської Комісій при Священному Синоді УПЦ стосовно канонічного статусу так званої «Української православної церкви – Київського Патріархату»




Висновки
Канонічної та Богословської Комісій при Священному Синоді УПЦ
стосовно канонічного статусу так званої
«Української православної церкви - Київського Патріархату»
 

«...Філарета ніхто не визнає як архієрея».
Патріарх Константинопольський Варфоломій
(З доповідної записки віце-прем'єр-міністра
України М. Жулинського Президенту України
Л. Кравчуку. 29 жовтня 1993 р.)

«Без єпископа немає Церкви...».
Св. Ігнатій Богоносець (Антіохійський)

В інтерв'ю газеті «День» від 15.09.2001 р. М.А.Денисенко («патріарх» УПЦ-КП) заявив: «Від того, визнавати чи не визнавати патріархом Філарета, від ставлення до його анафеми залежить рішення багатьох важливих питань, таких як: «Мають дві українські неканонічні Церкви єпископат чи ні?» Тому що невизнання Патріарха Філарета автоматично означає невизнання всіх тих єпископів, яких він рукоположив, і тих, яких, у свою чергу, рукоположили рукоположені ним єпископи. Якщо мене позбавити сану, то вийде, що не існує і корпуса українського священства (тому що вони всі рукоположені недійсними єпископами)».

Виходячи з вищесказаного, для того, щоб визначити ступінь канонічного достоїнства псевдорелігійного новоутворення, яке 25-26 червня 1992 р. назвало себе «Київським Патріархатом» і під цією назвою діє сьогодні в Україні, необхідно з'ясувати, ким був на момент проведення «Всеукраїнського («Об'єднавчого») Православного Собору» нинішній глава «Київського Патріархату» Михайло Денисенко.

Відповідь: Рішенням Архієрейського Собору РПЦ 11 червня 1992 р. звинуваченого в антицерковній діяльності колишнього митрополита Філарета позбавлено всіх ступенів священства і всіх прав, пов'язаних з перебуванням у клірі. На момент проведення «Об'єднавчого Собору» він був ченцем Української Православної Церкви, очолюваної з 28 травня 1992 р. Митрополитом Київським і всієї України Володимиром (Сабоданом).

Канонічне та богословське обґрунтування прийнятого Собором рішення буде наведено після історичного екскурсу, який пояснить необхідність і своєчасність вжитих заходів.

Історична довідка про виникнення філаретівського розколу

В управління Православною Церквою в Україні архієпископ Філарет (Денисенко) вступив 14 травня 1966 р. разом з призначенням постійним членом Священного Синоду РПЦ, Екзархом України, архієпископом Київським i Галицьким. З 27 жовтня 1990 р. він - Предстоятель Української Православної Церкви, незалежної і самостійної в своєму управлінні - Блаженніший Митрополит Київський і всієї України.

Коли прийшов час перебудови і гласності, й суспільство почало звільнятися від кайданів тоталітаризму й КДБ, Філарет був викритий одним з перших. «Митрополит Філарет - твердий, навіть деспотичний лідер, дуже досвідчений політик, неперевершений майстер політичної інтриги, що вселяв архієрейському корпусу і духовенству скоріше страх, ніж повагу... він за своїм способом життя, тісними зв'язками з компартійною верхівкою і т. п. був дуже вразливий для критики»[1]. Широкі маси віруючих і невіруючих дізнавалися з публікацій у періодичних виданнях Києва і Москви про особисте життя митрополита Філарета, що далеко не відповідало чернечому.

Окрім порушень чернечих обітниць, суспільна думка звинувачувала його у співпраці з органами державної безпеки. Обвинувачення ці не були необґрунтованими. Колишній Голова Ради у справах релігій при Раді Міністрів СРСР К.М.Харчев зазначив: «Усі питання, які ми перед ним ставили на зовнішній арені, завжди виконував блискуче. Завжди з честю викручувався зі складних ситуацій і завжди давав прийнятні для нас результати. Прекрасний був виконавець. Ми, в свою чергу, намагалися чітко ставити перед ним завдання, заздалегідь обговорювали, в яких межах він може діяти. Все зводилося, звичайно, до захисту й пропаганди партійної позиції. Ну, ви знаєте: нема ніякого тиску на Церкву, Церква у нас живе вільно - це, даруйте, марення сивої кобили»[2].

Перебуваючи на посаді Глави Української Церкви, Філарет своєю особистістю дискредитував і кидав тінь на всю Церкву. Це і пролунало в Заяві 26 народних депутатів Верховної Ради України 20 січня 1992 р.:

«Не секрет, а надбання гласності, що саме митрополит Філарет (Денисенко) тісно зв'язав свою тридцятилітню діяльність зі службами КДБ для того, щоб догодити владі КПРС, послужити безбожній владі не так в інтересах Церкви, як заради кар'єри та можливості утримувати Церкву в Україні в руках єдинодержавної диктатури. Усе це відвертає від Церкви людей, зводить нанівець проповідницьку, місіонерську роботу чесного священика, поглиблює ворожнечу між конфесіями і сприяє розколам.

Наша депутатська свідомість закликає проголосити очевидний факт: митрополит Філарет (Денисенко) є перепоною на шляху духовного відродження України, очищення суспільства від сталінських хвороб, він повинен залишити посаду Предстоятеля Української Православної Церкви, дати їй можливість зберегти свою єдність, правильно самовиразитися в нових державних умовах, окормити змучений народ чистою вірою і духовною силою»[3].

Священнослужителі Української Православної Церкви звинувачували митрополита Філарета в успіхах уніатів у Галичині, у виникненні і поширенні автокефального розколу. Через грубе й деспотичне керування Київською Митрополією з юрисдикції Московського Патріархату пішли безліч кліриків і мирян, які не бажали більше випробовувати на собі свавілля Київського Митрополита і його цивільної дружини.

Влітку 1991 р. єпископ Переяслав-Хмельницький Іонафан (Єлецьких), вікарій і помічник Філарета, подав у Патріархію рапорт про недостойну архієрейського сану поведінку митрополита, за що був позбавлений сану.

Кількість скарг, що надходили в Патріархію, стрімко зростала. Помісний Собор РПЦ, що тоді намічався, повинен був розглянути висунуті звинувачення на адресу митрополита Філарета. Щоб забезпечити собі недоторканність (а не керуючись церковною необхідністю і, тим більше, не з патріотичних міркувань), митрополит Філарет став активно форсувати процес отримання автокефалії для УПЦ з ним на чолі.

31 березня - 5 квітня 1992 р. у Свято-Даниловому монастирі проходив Архієрейський Собор РПЦ, на якому обмірковувалося клопотання єпископату УПЦ (прийняте під авторитарним тиском митрополита Філарета) про надання УПЦ статусу автокефалії. В ході обговорень все частіше почали звучати звинувачення на адресу митрополита Філарета, який використав надану УПЦ самостійність і незалежність в управлінні не на подолання розколу і повернення тих, хто відпав в унію, а зробив її засобом посилення своєї особистої влади.

Собор визнав за краще, щоб митрополит Філарет пішов у відставку, оскільки його особі не притаманні якості, які сприяли б єднанню навколо нього православних кліриків і мирян України. Врешті-решт з цим погодився і сам митрополит Філарет, який перед Хрестом і Євангелієм пообіцяв піти у відставку: «Якщо я сказав, що я це зроблю, - значить, я зроблю. Я подам прохання Архієрейському Собору УПЦ про те, що я прошу відняти від мене ось ці повноваження - права Предстоятеля УПЦ і вибрати на це місце нового Предстоятеля»[4].

Стосовно статусу УПЦ Собор прийняв рішення «мати судження про надання УПЦ повної канонічної незалежності на черговому Помісному Соборі РПЦ»[5], коли, «як того потребує церковна дисципліна, в погодженні з усіма Помісними Православними Церквами, повнота Української Православної Церкви вільно виявить про це свою волю»[6].

Повернувшись в Україну, порадившись із тодішнім президентом України Л.Кравчуком, забравши архів та церковну казну УПЦ, митрополит Філарет зрікся даної ним архієрейської клятви, чим поклав початок новому розколу, який і до сьогодні роздирає хітон Христовий - Його Святу Православну Церкву в Україні.

Вихід з кризи

У зв'язку з неможливістю Київського Митрополита Філарета виконувати обов'язки через відступництво від церковної єдності згідно з п. 12 ст. V Статуту про управління УПЦ тимчасове керування УПЦ перейшло до старішого за хіротонією члена Священного Синоду УПЦ - Митрополита Харківського і Богодухівського Никодима (Руснака). Владика Никодим 27 травня 1992 р. скликав єпископів Української Православної Церкви в м.Харкові на Архієрейську нараду, на якій було прийнято рішення про негайне проведення Архієрейського Собору УПЦ. В Києві проведення Собору УПЦ було неможливим. Митрополит Никодим очолив та провів 27-28 травня Собор єпископату УПЦ в м.Харкові. Основним його діянням стало висловлення недовіри митрополиту Філарету, зміщення його з Київської кафедри, з посади Предстоятеля УПЦ та зарахування за штат у зв'язку з невиконанням ним клятвеної обіцянки звільнити посаду Предстоятеля УПЦ, даної на Архієрейському Соборі 31 березня - 5 квітня 1992 р.

Канонічність дій єпископату УПЦ рішень Харківського Архієрейського Собору

Варто відзначити, що на момент проведення Харківського Собору Філарет уже не був Предстоятелем УПЦ. Зараз Михайло Денисенко намагається поставити під сумнів правочинність Харківського Собору, говорячи, що його учасники нібито порушили 34-те Апостольське правило: «Єпископам усякого народу личить знати першого серед них, і визнавати його як главу, і нічого, перевищуючого їхньої влади, не творити без його міркування». Однак на той час Філарет практично вже тричі був заборонений у священнослужінні та позбавлений усіх прав Предстоятеля Церкви. Перший раз, коли на Архієрейському Соборі РПЦ 31 березня - 5 квітня 1992 р. перед Хрестом і Євангелієм він завірив архіпастирів, що «в ім'я церковного миру подасть прохання про звільнення його від обов'язків Предстоятеля». Вдруге Філарет був заборонений під час розширеного засідання Священного Синоду РПЦ (6-7 травня 1992 р.), який заборонив «митрополиту Філарету в період до Архієрейського Собору УПЦ діяти в якості Предстоятеля, а саме: скликати Синод, рукополагати архієреїв, видавати укази і звернення, що стосуються УПЦ. Винятком було скликання Архієрейського Собору Української Православної Церкви для прийняття його відставки й обрання нового Предстоятеля». На цьому ж засіданні Синоду дії Філарета були кваліфіковані «як хула на соборний розум Церкви, що діє під проводом Святого Духа». Саме тоді вперше дії Філарета були названі злочином проти соборності і визначені як хула на Духа Святого, що само по собі не підлягає прощенню (див.: Лк. 12,10; Мк. 3,29).

Однак і цього разу Синод поклав надію на покаяння Філарета і запросив його в черговий раз на засідання Синоду. Філарет не відповів, але розгорнув широку антицерковну діяльність у Києві. Крім того, на тому ж засіданні Священного Синоду було визначено, що до виборів нового Предстоятеля УПЦ цю посаду, згідно зі Статутом УПЦ, обійматиме Митрополит Харківський Никодим. Таким чином, Філарет на час проведення Харківського Собору вже не мав жодної ознаки Предстоятельської влади. Тому його нинішні спекуляції на тему 34-го Апостольського правила не мають канонічних підстав. Скоріше навпаки, сам розколоначальник підпадає під осуд цього правила та 15-го правила Константинопольського Двократного Собору, оскільки відійшов від спілкування зі своїм Патріархом, який згідно з 2-м п. V глави Статуту про управління УПЦ благословляє обраного єпископатом УПЦ Предстоятеля УПЦ.


Причини позбавлення митрополита Філарета священного сану

«... якщо ж і церкви не послухає,
то нехай він буде тобі, як язичник і митар!»

(Мф. 18,17)

Звільнивши митрополита Філарета з посади Предстоятеля УПЦ, Архієрейський Собор у Харкові мірою запобіжного заходу обрав заборону у священнослужінні митрополита Філарета до остаточного вирішення цього питання Архієрейським Собором всієї Руської Церкви.

Митрополит Філарет залишився глухим до соборного голосу Церкви. Порушивши архієрейську присягу, порушивши власну клятву, яку дав перед Хрестом і Євангелієм, він не виконав ні визначення квітневого Архієрейського Собору РПЦ, ні визначень Харківського Архієрейського Собору, ні постанови Священного Синоду. У зв'язку з цим його діяльність підпала під дію синодальної постанови від 7 травня 1992 р., яка передбачала у випадку невиконання вищевказаних визначень «передати митрополита Філарета суду Архієрейського Собору Руської Православної Церкви»[7], дата проведення якого була призначена на 11 червня 1992 р.

* * *

Єпископи Української Православної Церкви, які зібралися на Архієрейський Собор, склали, підписали й оприлюднили Заяву, у якій, стурбовані долею Святого Православ'я на рідній землі, закликали звернути увагу всієї Повноти Православної Церкви, що знаходиться під омофором Святішого Патріарха Московського і всієї Русі, на недостойну поведінку колишнього Предстоятеля УПЦ митрополита Філарета. У заяві від імені 16 архієреїв Української Православної Церкви перелічувалися звинувачення на адресу колишнього Предстоятеля УПЦ, підтверджені посиланнями на канони, і давалася вичерпна характеристика розкольницьким діям митрополита Філарета, за які, на підставі 15-го правила Двократного Собору, він підлягав позбавлення сану.

«Усе вищевикладене, - резюмуючи, відзначали в Заяві єпископи, - ми передаємо суду Архієрейського Собору Руської Православної Церкви і наполегливо просимо прийняти по відношенню до митрополита Філарета, як свідомого порушника церковного благочестя і канонічного порядку, суворі заходи стягнення, як того вимагають Священні Канони, слідувати яким ми всі урочисто обіцяли перед лицем Православної Церкви»[8].

Як і визначено було на засіданні Священного Синоду від 28 травня 1992 р., спеціально скликаний Архієрейський Собор для розгляду справи митрополита Філарета, звинуваченого в антицерковній діяльності, відбувся 11 червня 1992 р. у Свято-Даниловому монастирі під головуванням Святішого Патріарха. Патріарх Алексій II довів до відома митрополита Філарета рішення Священного Синоду РПЦ про скликання Архієрейського Собору і викликав його на цей Собор. Незважаючи на те, що виклик був троєкратним, як того вимагає церковне судочинство, митрополит Філарет на вказаний Собор не з'явився, після чого Собор, згідно з канонами, міг розглядати справу обвинувачуваного в його відсутності. Ігноруючи рішення Українського Собору і постанову Священного Синоду РПЦ, заборонений у священнослужінні, митрополит Філарет продовжував звершувати богослужіння. Напередодні Архієрейського Собору він разом з єпископом Почаївським Яковом (Панчуком), нехтуючи загальноцерковними канонами, постановами вищої влади Руської і Української Церков, звершував «єпископські хіротонії».

Здійснюючи судовий розгляд справи Філарета (Денисенка), колишнього митрополита Київського і всієї України, Архієрейський Собор заслухав Заяву єпископату Української Православної Церкви, яка, по суті, стала судовим позовом. Преосвященні архіпастирі Української Православної Церкви і архієреї, які раніше проходили архіпастирське служіння в Україні, своїми свідченнями підтвердили справедливість усіх пунктів звинувачення, висунутих у Заяві єпископату УПЦ щодо митрополита Філарета. Теми особистого життя митрополита Філарета, що у ту пору набула широкого розголосу, майже не торкалися.

Таким чином, були засвідчені наступні злочини:

«1) авторитарні методи керування Українською Православною Церквою і Київською єпархією, повне ігнорування соборного голосу Церкви, а також прояви жорстокості і зарозумілості у стосунках із співбраттями по архіпастирському служінню, кліриками і мирянами, відсутність співчуття і християнської любові;

2) спосіб життя, який не відповідає вимогам канонів і кидає тінь на Церкву;

3) клятвопорушення, що виявилося в невиконанні даної ним перед Хрестом і Євангелієм на Архієрейському Соборі Руської Православної Церкви, що проходив 31 березня - 5 квітня 1992 р., обіцянки скликати Архієрейський Собор Української Православної Церкви і подати на ньому прохання про відставку з посади Предстоятеля Української Православної Церкви;

4) свідоме перекручення справжніх рішень Архієрейського Собору РПЦ у своїх публічних виступах, у тому числі через засоби масової інформації, хула і наклеп на Архієрейський Собор і тим самим на Православну Церкву;

5) здійснення священнодійств, у тому числі хіротоній у сан диякона, пресвітера і єпископа в стані канонічної заборони;

6) одноосібне присвоєння собі соборної влади, що виявилося в погрозі накладення заборон на архієреїв, які, діючи у відповідності зі Священними Канонами і Статутом Української Православної Церкви, прийняли на Архієрейському Соборі в Харкові 27 травня 1992 р. рішення усунути його з посади Митрополита Київського і всієї України і заборонити у священнослужінні;

7) учинення розколу в Церкві незаконним рукоположенням нових єпископів з призначенням їх на кафедри, зайняті канонічними архієреями, та іншими злочинними діями».

Ретельно розглянувши всі обставини справи по звинуваченню колишнього митрополита Київського, а також єпископа Почаївського Якова (Панчука) в тяжких церковних злочинах, Архієрейський Собор в особливому «Судовому діянні» ухвалив:

- «За жорстоке і зарозуміле відношення митрополита Філарета (Денисенка) до підвідомчого духовенства, диктат і шантаж (Тит. 1, 7-8; 27-ме правило святих апостолів);

- внесення своєю поведінкою і особистим життям спокуси в середовище віруючих (Мф. 18, 7[9]; 3-тє правило I Вселенського Собору[10], 5-те правило V-VI Вселенського Собору);

- клятвопорушення (25-те правило святих апостолів);

- публічний наклеп і хулу на Архієрейський Собор (6-те правило II Вселенського Собору );

- здійснення священнодійств, враховуючи рукоположення, у стані заборони (28-ме правило святих апостолів[11]);

- учинення розколу в Церкві (15-те правило Двократного Собору):

1. Позбавити митрополита Філарета (Денисенка) сущого сану, знявши з нього всі ступені священства і всі права, пов'язані з перебуванням у клірі.

2. Вважати всі рукоположення в сан диякона, пресвітера і єпископа, здійснені митрополитом Філаретом у забороненому стані з 27 травня 1992 р., а також усі заборони, накладені ним на кліриків і мирян з 6 травня 1992 р., незаконними і недійсними.

3. Позбавити сану єпископа Почаївського Якова (Панчука) за співучасть в антиканонічних діях колишнього митрополита Київського Філарета і позбавити його всіх ступенів священства»[12].

Архієрейський Собор Руської Православної Церкви звернувся з Посланням до пастирів і пастви Української Православної Церкви. У Посланні Собор зі скорботою засвідчив, що на землі України виник новий розкол, причиною якого стали дії колишнього митрополита Київського Філарета.

Передбачаючи перекручене тлумачення причин, що спонукали Собор до вживання вищевикладених заходів заборони, Послання особливу увагу акцентує на тому, що «Філарет і Яків позбавлені сану не за переконання, а за злочини проти Церкви, що виявилися у свідомому грубому порушенні Священних Канонів»[13].

Що ж стосується надання Українській Православній Церкві повної канонічної самостійності, то «ми твердо переконані, - говорять учасники Собору, - питання це повинне вирішуватись законним канонічним шляхом через скликання Помісного Собору й узгодження його рішень з волею всіх братських Помісних Церков. Якщо цього не відбудеться, ми пожнемо лише нові і нові розколи, що несуть загибель церковному життю»[14].

Про прийняті Собором рішення були повідомлені Православні Патріархи і всі Глави Помісних Православних Церков. У свою чергу звернувся до кожного з них з апеляцією і позбавлений священного сану чернець Філарет.

Продовжуючи «священнодіяти» і навіть насмілюючись звершувати рукоположення після позбавлення сану за вироком законної церковної влади (Архієрейського Собору Руської Православної Церкви), вже через такі дії колишній митрополит Філарет втратив право на апеляцію, виходячи з 29-го (38) правила Карфагенського Собору, 14-го - Сардикійського і 4-го - Антіохійського Соборів. Але і саму апеляцію необхідно було подавати в даному випадку не Главам Помісних Церков, а Помісному Собору Руської Православної Церкви, який є вищою судовою інстанцією тієї Помісної Церкви, до складу єпископату якої колишній митрополит Київський входив до позбавлення сану.

Впродовж найближчого часу Глави Православних Церков висловилися з цього приводу. Вони надіслали свої привітання новообраному Предстоятелю Української Православної Церкви - Митрополиту Київському і всієї України Володимиру (Сабодану), а також, визнавши справедливими, висловили підтримку рішень та заходів, прийнятих щодо колишнього митрополита Київського Філарета (Денисенка), і заявили про невизнання його дій, оскільки вони суперечать церковній справі.

Свою одностайність висловили всі Східні Патріархи у своїх телеграмах на ім'я Святішого Патріарха Алексія та Блаженнішого Митрополита Володимира.

Патріарх Константинопольський Варфоломій: «У відповідь на телеграму і лист Вашого Блаженства з приводу проблеми, яка виникла у Вашій Святішій Сестрі - Руській Православній Церкві, що привела її Священний Синод за відомими йому причинами до зняття донедавна почесного члена Синоду митрополита Київського Філарета, ми бажаємо по-братньому повідомити Вашій любові, що наша Свята Вселенська Христова Церква, визнаючи повноту виняткової з цього питання компетенції Вашої Святішої Руської Церкви, приймає Синодальне рішення про вищесказане»[15].

Патріарх Олександрійський Парфеній: «З любов'ю прийняв Вашу телеграму щодо обрання Митрополита Володимира Предстоятелем Української Православної Церкви. Завіряю мого дорогого брата в наших молитвах за Вашу Святість, нового Предстоятеля Митрополита Володимира, Ваш Священний Синод і Православну Церкву в Україні. Нехай перебуває з вами Господь.

Дорогий брате! У плині цих важких і скрутних днів для Православної Церкви України і народу Божого під Вашим канонічним і духовним керуванням мої молитви завжди з Вами. Прошу нашого Христа Бога допомогти і захистити Ваш православний народ України, дарувати мир, захист і єдність. Кріпіться! Нехай благословить Вас Бог! Перебуваю разом з Вами!»[16].

Ігнатій IV, Патріарх Великої Антіохії і всього Сходу: «Вітаємо Вас із прийняттям дій відносно України. Наші привітання Митрополиту Володимиру, єдиному законному Предстоятелю в Україні. Завжди з вами в братерському співробітництві»[17].


Про своє відношення до цих подій заявили Предстоятелі інших Помісних Церков:

Архієпископ Афінський і всієї Еллади Серафим: «Довідавшись з вашої телеграми від 16 серпня про недавнє рішення Руської Православної Церкви стосовно зняття священного сану з названих у ній осіб за антиканонічні дії проти церковного священноначалія, народу Божого і всієї Церкви і статуту РПЦ, ми висловлюємо згоду з цим рішенням і заявляємо Вам про свою беззастережну підтримку. Ми відмовляємося мати будь-яке спілкування з вищезгаданими особами, позбавленими єпископського сану»[18].

Митрополит Кіпрський Хризостом: «Гаряче вітаю Ваше возлюблене Високопреосвященство з приводу Вашого обрання Митрополитом Київським і всієї України, від усієї душі бажаю всілякого успіху в цій справі»[19].

Собор єпископів Польської Православної Церкви надіслав листа Патріарху Алексію з висловленням повної підтримки позиції РПЦ в українському питанні і з привітанням Митрополиту Київському Володимиру як законному і канонічному Предстоятелю Української Православної Церкви.

Митрополит Празький Дорофей у своєму листі від 17 червня 1992 р. також виступає за зняття Митрополита Філарета (Денисенка), вітаючи разом з тим митрополита Володимира як канонічного Предстоятеля.

У телеграмі від 1 червня 1992 р. Предстоятель Грузинської Православної Церкви Католікос-Патріарх Ілля ІІ сповістив про визнання ним новообраного глави УПЦ.

У листі від 18 червня 1992 р. про свою підтримку рішень РПЦ повідомив Митрополит всієї Америки і Канади Феодосій.

 

ПІДДАННЯ АНАФЕМІ М.А.ДЕНИСЕНКА («патріарха Філарета»)

 

«Так звана УАПЦ не має канонічної
спадкоємності з Київською Митрополією...
Це суха гілка, котра відломилась від живого дерева нашої віри...
Православна Церква вважає, що всі так звані священнодії,
які звершують священники і єпископи цієї «церкви» - не благодатні...»

Митрополит Київський і всієї України Філарет (Денисенко)
(«Православний вісник». - 1991 р., № 1 - С. 10-13)

У жовтні 1995 р. Філарет був обраний «патріархом» «УПЦ-КП». Ця подія внесла в життя Православної Церкви нову смуту. Архієрейський Собор Руської Православної Церкви 23.02.1997 р. ухвалив: «Відлучити ченця Філарета (Михайла Антоновича Денисенка) від Церкви Христової, і буде він анафема перед усім народом». Підстави для даного рішення такі:

- продовження Філаретом (Денисенком) розкольницької діяльності, поширення її за межі Руської Православної Церкви, що, зокрема, призвело до збільшення розколу в Болгарській Православній Церкві;

- прийняття в «спілкування» розкольників інших Православних Церков;

- продовження здійснення святотатських богослужінь, у тому числі блюзнірських лжехіротоній, незважаючи на обґрунтовані заборони законної церковної влади;

- Філарет (Денисенко), не маючи священного сану, насмілився іменувати себе «Патріархом Київським і всієї Руси-України» у той час, як кафедру законно займає канонічний Предстоятель Української Православної Церкви в сані Митрополита;

- Філарет (Денисенко) не припинив зводити хулу на єпископів, духовенство і вірних чад Української Православної Церкви, які перебувають в спілкуванні з Руською Православною Церквою, і продовжував чинити своїми діяннями зло.

Згідно з яким правом церковна влада звершує суд
і застосовує міри церковного покарання?
Чи є ці рішення незаперечними, дійсними і дієвими?

«Спільне віросповідання і постанови Вселенської Церкви
визначаються зі Слова Божого спільною згодою
Вселенської Церкви через посередництво її вчителів»

Святитель Філарет (Дроздов)

«Кому Церква не Мати, тому Бог не Отець»

Святитель Кіпріан Карфагенський

Першоджерелом церковного права є Божественна воля Засновника Церкви - Господа нашого Іісуса Христа. Вона діяла в Церкві під час її створення і їй Церква буде підкорятися «по всі дні до кінця віку» (Мф.28,20).

Засновуючи Церкву, Спаситель знав, що поміж пшениці будуть рости і плевели (див.: Мф.13, 24-30), знав, що будуть негаразди, коли в Його Церкву проникатимуть вовки в овечих одежах (див.: Мф.7,15). Щоб запобігти цьому, Він дав своїм послідовникам - апостолам, а ті в свою чергу єпископам так зване право «в'язати і розв'язувати»: «Що ви зв'яжете на землі, те буде зв'язане на небі, і що розв'яжете на землі, те буде розв'язане на небі» (Мф.18,18).

Право накладати заборону, позбавляти священного сану за явні та засвідчені провини, які регламентовано церковним канонічним правом, таким чином дано церковній владі Самим Господом Іісусом Христом, і право це є незаперечним для тих, хто вважає себе Його послідовниками, оскільки базується на словах Євангелія. Сам Іісус Христос дав початок дисциплінарній мірі - відлученню від Своєї Церкви, коли сказав: «Якщо ж і церкви не послухає, то нехай він буде тобі, як язичник і митар» (Мф.18,17), тобто, нехай буде відлученим від Церкви. Пізніше святі апостоли пояснювали це в своїх посланнях та застосовували на практиці (див.: 1 Кор.5,5; 1 Тим.1,20; 2 Тим.3,5; Тит.3,10; 2 Фес.3,6; 2 Ін.10-11).

Православна Церква Христова єдина, як єдиним є її Глава Іісус Христос. У своїй абсолютній повноті Вселенське Православ'я підтримало рішення Руської Церкви відносно колишнього митрополита Філарета.

Неканонічна автокефалія чи неканонічна Церква?

Існує ще одне базове питання, пов'язане з терміном канонічності-неканонічності. Дуже часто, виправдовуючи себе, розкольники гово­рять про те, що автокефалія Руської Православної Церкви не визна­валась зі сторони Матері-Церкви Константинопольської півтораста років. Говорять також про те, що автокефальність більшості існую­чих сьогодні Помісних Церков певний час не визнавалась з тієї чи іншої причини зі сторони їх кіріархальної церкви або інших Помісних Православних Церков. Так, дійсно, це факти історичні, які мали місце. Причиною цього є те, що в Православному світі не оп­рацьовано єдиний загальноприйнятий принцип проголошення авто­номії чи автокефалії. Наголошуючи на цьому, розкольники, однак, замовчують той факт, що Помісні Православні Церкви, які не визнавались зі сторони Матері-Церкви певний час в якості автоке­фальних, майже завжди перебували в євхаристичному і молитовно­му спілкуванні з рештою православного світу, а нерідко і з самою Матір'ю-Церквою. Замовчується і те, що самопроголошувана та чи інша автокефалія проголошувалась Церковною Повнотою - одностайно єпископатом, духовенством, монашествуючими та миря­нами, а не окремими особами.

Проголошуючи автокефалію, релігійна спільнота повинна бути у змозі підтримувати канонічний устрій новопроголошеної Помісної Церкви - підтримувати її благодатне апостольське преємство від Христа Спасителя, збільшуючи при потребі єпископську ієрархію. Тобто вона повинна мати як мінімум 4 необхідних (згідно з Апос­тольським правилом) для нової єпископської хіротонії канонічних, не перебуваючих поза штатом, під церковним судом або забороною, незаплямованих морально, а також, згідно зі священними канона­ми, реально керуючих реальними єпархіями єпископів з реальними і одностайними у цьому питанні кліриками та мирянами.

Що ж ми маємо у випадку з «автокефаліями» українських роз­кольників?

Як відомо, у проголошені «автокефалії» Української Православ­ної Церкви у 1989 році взяла участь навіть не єпархія і не єпископ, а один протоієрей Дмитро Ярема - настоятель одного - Петро-Павлівського храму Львова. Хто «умножив» ієрархію цієї «церкви» і очолив її? - Позаштатний єпископ РПЦ, без права звершувати свя­щеннодійства, в сукупності з позбавленим сану, колишнім тульським дияконом Вікентієм Чекаліним.

Що ж стосується «автокефалії» Денисенка, то він її взагалі не проголошував! А лише, вже позбавлений сану, увійшов до того угрупування, яке було проголошене Яремою, «висвячене» Боднарчуком, досвячене Мстиславом Скрипником, та пересвячене врешті-решт ним самим - до так званої УАПЦ.

Право на існування різних Помісних Церков підтверджене в канонах самої Церкви. Однак такого права не мають розкольницькі угрупування, в яких відсутня благодать апостольсько­го преємства і які лише самі себе називають Помісними Церквами.

Таким чином, необхідно розрізняти поняття: «неканонічна авто­кефалія» - проголошена самостійність, не визнана, можливо тимча­сово, зі сторони Матері-Церкви та інших Помісних Церков, та «нека­нонічна Церква» - структура, яка, не відповідаючи вимогам церков­них правил-канонів, не є Православною Церквою, а угрупуванням без дійсної ієрархії і, відповідно, спасительних Таїнств. Такою неканонічною «Церквою» і є сьогодні «Київський Патріархат», «єписко­пат» якого не має апостольського преємства. І порожніми є слова М.Денисенка, котрий даремно вселяє надію своїм послідовникам про визнання в майбутньому «КП» - рівноправною Церквою-сестрою в сім'ї Православних Церков, оскільки тут справа йде не про визнан­ня самостійності, автокефальності, а про визнання церковності як та­кої, що є неможливим в принципі, оскільки ігнорування розкольни­ками церковних канонів є настільки явним, що цього не допустить і Сам Бог - Засновник Церкви.

Враховуючи вищевикладене можна констатувати повне ігнорування розкольниками віками встановленого Богом заповіданого устрою Його Святої Православної Церкви. Ні колишній митрополит Філарет, ні очолювана ним сьогодні організація, зареєстрована під назвою «Українська православна церква - Київський патріархат» до Православної Єдиної Святої Соборної і Апостольської Церкви, яку ми сповідуємо у Символі Віри, ніякого відношення не має.

Голова Канонічної Комісії при Священному Синоді УПЦ Митрополит Чернівецький і Буковинський Онуфрій

Голова Богословської Комісії при Священному Синоді УПЦ архієпископ Львівський і Галицький Августин



[1] Міжконфесійні і державно-церковні відносини в Україні на фоні подій 18 липня 1995р. Фонд підтримки досліджень в галузі національної безпеки. С.3 (Машинопис).

[2] Нєжний О. Як вас тепер називати. Машинопис-передрук з журналу «Огоньок», №48, 49, 1991 р.; №4, 1992 р. С.6.

[3] Анісімов В.С. До історії автокефального і філаретівського розколів. 2002 р. С.26 //Депутатська заява. Київ, 20 січня 1992 р.

[4] Аудіозапис засідання Архієрейського Собору РПЦ 31 березня - 5 квітня 1992 р.

[5] Постанова Архієрейського Собору РПЦ. 02.04.1992 р., (копія). - Архів Митрополії УПЦ.

[6] Лист Святійшого Патріарха Московського і всієї Русі Алексія ІІ Президенту України Л.Кравчуку від 4 квітня 1992 р. - Архів Митрополії УПЦ.

[7] Определения Священного Синода //ЖМП. - №7. - 1992. - Официальная хроника. С.9.

[8] Заявление епископата Украинской Православной Церкви. - ЖМП. - №8. - 1992. - Официальная хроника. С.8-9.

[9] «Від спокус горе світові, бо мусять спокуси прийти; однак горе тій людині, через котру приходять спокуси».

[10] «Великий Собор без винятку постановив, щоб ні єпископу, ні пресвітеру, ні диякону, і взагалі нікому із тих, хто перебуває в клірі, не було дозволено мати в домі жінки, яка живе разом з ним, окрім матері, чи сестри, чи тітки, або тільки тих осіб, які не викликають ніякої підозри».

[11] «Якщо хто, єпископ, або пресвітер, або диякон, праведно за явну провину вигнаний, осмілиться торкнутися служіння, йому дорученого, такий зовсім нехай відсічеться від Церкви».

[12] Судебное деяние Архиерейского Собора РПЦ 11 июня 1992 г.- ЖМП. - № 8. - 1992. - Официальная хроника. - С.9-10.

[13] Послание Архиерейского Собора РПЦ пастырям и верным чадам Украинской Православной Церкви. - ЖМП. - № 8. - 1992. - Официальная часть. - С.11.

[14] Там же.

[15] Лист Патріарха Константинопольського Варфоломія Святійшому Патріарху Московському і всієї Русі від 26 серпня 1992 р. (Переклад з грецької, № 1203) - Архів ВЗЦЗ.

[16] Телеграма Парфенія, Патріарха Олександрійського. Олександрія, Єгипет, 31.08.92 р.- Архів Київської Митрополії.

[17] Телеграма Ігнатія ІV, Патріарха Великої Антіохії і всьго Сходу, Святішому Патріарху Московському і всієї Русі Алексію ІІ від 05.06.92. - Архів Київської Митрополії.

[18] Телеграма Святішому Патріарху Московському і всієї Русі Алексію ІІ Архієпископа Афінського і всієї Еллади Серафима. Афіни, 5 вересня. Вх. № 103, 09.09.1992 р. - Архів Київської Митрополії.

[19] Телеграма Його Високопреосвященству Митрополиту Київському і всієї України Володимиру від Митрополита Кіпрського Хризостома (Переклад з англійської) -Архів Київської Митрополії.



 


   
orthodox.org.ua

Українська Православна Церква