УКР РУС ENG 
   

Преображенський Тригірський чоловічий монастир



Історія

Монастир розташований на скелястому березі ріки Тетерева. Синодик обителі (поминальний список братії та благодійників) стверджував: «Сей монастырь Тригорский в первих наречен быть Пустинский его же созда Сиательный Князь Владимер Житомирский року 1583 и прилучил его до монастыря Бердичевскаго ради леса и риб… Се прочтох з книг Ратушных Киевских р(оку) Божия 1600 аз смиренний иеромонах Иоиль иконом монастыря Бердичевскаго». Але наприкінці XVI ст. Житомир не був керований князем, а входив до складу Волинського воєводства Польші. Відомості «Інвентаря» (опису) Тригірської обителі за 1775 р. дещо відрізняються. У передмові до цього документу сказано, що монастир «начало основания своего имел еще от времен Владимира князя Житомирского, который основывал в разных местах монастыри». Потім обитель спалили вороги. 1613 р. її відродили вельможі Вороничі. «Інвентар» відзначає, що це відбулося «по немалом времени» після розорення. Вважаючи відомості синодика не в усьому достеменними й довіряючи більш «Інвентарю», історіограф монастиря Анатолій Малевич припустив, що під «князем Владимиром Житомирским» могли розуміти Володимира Ольгердовича, який 1362-1394 рр. керував удільним Київським князівством, включаючи Житомир, і був благодійником Православної Церкви. В «Інвентарі» вміщено копію грамоти Миколая Воронича, складеної 1613 р. За її словами, ігумен Любарської обителі Кирил попросив Воронича, аби той виділив ченцям землю для влаштування нового, пустельного монастиря, і вельможа виконав прохання. На одному рукописному волинському Євангелії першої половини XVII ст. вчені знайшли напис: «Сия книга рекомая Евангелие… толковое… сложена и придана есть церкви Божои Святой Тройцы в обители Тригорской». На думку А. Малевича, згадуваний храм був дерев`яним. В середині того ж століття свт. Петро Могила, митрополит Київський, писав у книзі «Ліфос» (1644): «Подивися на спільножитний монастир Тригірський, і там побачиш до вісімдесяти ченців, які перебувають у великому смиренні та суворому житті». Під час Хмельниччини обитель зазнала розорення. У житомирських актових книгах Тригірський ігумен Никифор Онушкевич залишив запис про те, що «немецкие и иные своевольные толпы людей, года 1651… разных дней нападая на монастырь», перетворили його на руїни. Зруйновано було й церкву Святої Трійці. Новий храм обителі, також дерев`яний, на честь Преображення Господнього, збудовано, згідно «Інвентаря», у 1685 р. В першій половині XVIII ст. монастир опинився у підпорядкуванні уніатів, але православні традиції жили тут до кінця століття, і увесь цей час прибічники католицьких нововведень складали серед братії меншість. З даної причини при обителі діяли не лише латинська, а й руська школи. З 1777 р. монастир утримував благодійну лікарню. За настоятеля Адріана Шубовича львівський архітектор Іоганн Шнайдер спорудив (або капітально перебудував) в обителі у 1782 р. мурований братський корпус, який, завдяки розміщенню на косогорі, має з півночі один поверх, з півдня два. 1837 р. настоятель Леонтій Скибовський добудував до Преображенського храму приділи свт. Миколая Мирлікийського (лівий) і свт. Василія Великого (правий). 1839 р. монастир було повернуто Православній Церкві. Свт. Іосиф (Семашко), колишній уніатський ієрарх, який став православним єпископом (спочив у сані митрополита 1868 р.) і воз`єднав із Православ`ям багатьох уніатів Білорусі й України, зробив Тригірського ігумена Леонтія Скибовського своїм соратником. За дорученням владики Іосифа о. Леонтій у 1839-1841 рр. виїжджав на числені парафії Житомирщини і Київщини, де тактовно усував ті або інші непорозуміння уніатів відносно православних богослужінь. Сама ж Тригірська обитель була місцем, куди під нагляд о. Леонтія відсилали опозиційно налаштованих уніатських священиків і ченців, щоб вони могли докладніше вивчити православну теологію й переглянути питання щодо доречності унії 1596 р. З терпінням навчаючи цих уніатів, о. Леонтій багатьох із них обернув у Православ`я. Відзначаючи працю ігумена, його звели у сан архімандрита (1839). У 1848-1852 рр. о. Леонтій спорудив у монастирі теплу муровану церкву Богоявлення, яка західною стіною приєдналася до братського корпусу (не збереглася). 1854 р. архімандрит розпочав будівництво мурованого Преображенського храму, замість старого дерев`яного. За п`ять років після кончини о. Леонтія (†1868) будівництво завершили (1873). 1883 р. при обителі відкрилася церковно-парафіяльна школа1. Під час I-ї світової війни у монастирі жили евакуйовані з Почаївської Лаври намісник і члени Духовного Собору (колегіального органу управліния)2. У 1930-х рр. обитель закрили3. Преображенський храм використовувався як склад, у братському корпусі знаходилася сільська школа. Перед Великою Вітчизняною війною, 1941 р. знесли Богоявленську церкву (на її місці тепер стоїть хрест). Під час війни Преображенський храм відкрився як парафія. Після закінчення війни у корпусі знову розташувалася школа. 1990 р. корпус повернули Церкві. 22 червня 1993 р. парафію перетворено на монастир4.
 
Святині
 
Тригірська ікона Божої Матері,
список Пряжівської ікони Божої Матері5,
ковчег із часточками мощей свв. Києво-Печерських6.
 
Походження образу Божої Матері, який тепер називають Тригірським, невідоме7. 1890 р. В. Звєрінський у своєму «Материале для историко-топографического исследования о монастырях в Российской империи» писав про Тригірську обитель: «Здесь находится икона Божией Матери, к которой с особенным усердием притекают жители всей восточной половины Волынской епархии»8 (тоді єпархія включала територію нинішніх Волинської та Рівненської областей, а також, частково, Житомирської, Тернопільської і Хмельницької). А от видана 1892 р. книга «900-летие Православия на Волыни» констатувала: «В Тригорском монастыре нет благодатных икон»9. При усій докладності своєї праці, нічого не згадав про ікону і Малевич10. Нещодавно в архівах було знайдено рапорт Тригірського архімандрита Досифея за 1867 р. про велике диво, що сталося перед згадуваною іконою. За словами настоятеля, в обитель «пришел немой юноша, лет семнадцати, без обуви, в одежде, едва прикрывавшей наготу». Його прийняли як прочанина і поводилися з ним дбайливо. Вміючи спілкуватися письмово, юнак виявив бажання залишитися в монастирі й погоджувався на будь-яку роботу. На запитання настоятеля прочанин повідомив про себе, що він, Павло Іванович Гусинський, народился під Кременцем на Волині, у православній шляхетній родині. Ще за життя батьків із Павлом сталося нещастя: він впав зі стогу сіна й вдарився головою об граблі. Їхні зубці увійшли у голову Павла, і він знепритомнів, а коли прийшов до тями, то вже не міг розмовляти. Після смерті батьків різні нещастя позбавили юнака залишків майна, і він пішов мандрувати по добрих людях і святих місцях. Під час бесіди із прочанином настоятель помітив, що той дуже хастужений: його шкіру вкривали червоні плями, як при захворюванні кір`ю, а в голові й грудях юнак відчував сильний біль. Архімандрит доручив одному з послушників доглядати за хворим. Але через короткий час стан Павла значно погіршився. Павло почав очікувати смерті й попросив братію прочитати акафіст Божій Матері. Прохання виконали, й незабаром прочанину покращало. Настоятель порадив Павлу підготуватися до Святого Причастя. Наступним ранком юнак підвівся, сам прийшов до храму, благоговійно молився всю Божественну Літургію і прийняв Причастя. Після цього Павло відчув себе цілком здоровим й навіть почав вимовляти окремі слова. Так стало здійснюватися пророцтво Божої Матері, Яка ще до хвороби з`явилася юнаку і обіцяла зцілити його від німоти. Пізніше, на свято Віддання Пасхи, Павло прийшов до храму на вечірню, піднявся на клирос й заспівав: «Христос Воскресе!» Завершуючи свою розповідь, архімандрит повідомляє: «С тех пор открылись его уста, и стал он говорить все яснее и свободнее, а сейчас говорит так, будто и не был никогда немым. Теперь он живет в монастыре, поет на клиросе, учится читать по-церковному и немного помогает в саду». У роки гонінь на Церкву віруючим вдалося зберегти Тригірську чудотворну ікону Божої Матері від знищення. Тепер перед образом горить невгасна лампада, запалена від благодатного вогню, привезеного з Єрусалиму (цей вогонь чудесно сходить до православних християн у Храмі Гробу Господнього щорічно Страсної П`ятниці)11.
 
Відомості про Пряжівський образ Божої Матері сягають XVIII ст. Оригінал ікони знаходився у церкві села Пряжів за 6 км на південь від Житомира. Існував звичай звершувати із цим образом хресний хід до Житомира. У тому ж XVIII ст. храм опинився у руках уніатів. 1794 р. церкву повернули православним. Напередодні цієї події якийсь ксьондз (католицький священик) прибув до Пряжева й хотів забрати шановану ікону. Але коли він від`їхав кілька верст від села, коні стали, і їх не вдалося примусити йти далі. Ксьондз поглянув на лик Пречистої й побачив на ньому краплі вологи, подібні до сльіз. Зрозумівши, що Божа Матір не благословляє вивозити образ із Пряжева, ксьондз повернув святиню. Невдовзі післе передачі храму православним було відновлено традицію хресного ходу до Житомира. У місті ікона залишалася з червня до серпня. У радянські роки образ, як і церква у Пряжеві, був знищений, але на Житомирщині збереглися його списки12. Один із них перебуває у Тригірському монастирі.

Ковчег із часточками мощей свв. Києво-Печерських перебуває в обителі з 1995 р.13

ПРИМІТКИ

1 Малевич А. Тригорский Преображенский монастырь Житомирского уезда Волынской губернии. Почаев, 1898, с. 8-12, 25-31, 37-39, 55-77, 84-85, 93-95, 98; Дятлов В. Монастыри Украинской Православной Церкви. Волынь. Подолия. Галиция. Буковина. Закарпатье. Энциклопедический справочник. Киев, Киевская Митрополия Украинской Православной Церкви, 2007, с. 53-54, 154-155.
2 Зелинский В. Свято-Успенская Почаевская Лавра. История [рік (не раніше 1992) видання не вказано], с. 72.
3 Свято-Преображенский Тригорский монастырь [брошура, рік видання не вказано (межа XX-XXI ст.)].
4 Архів канцелярії Київської Митрополії Української Православної Церкви.
5 Чудотворные и местночтимые иконы Святой Руси, на земле Украинской просиявшие, ч. 1. Киев, 2004, с. 54-61.
6 Архів канцелярії Київської Митрополії Української Православної Церкви.
7 Чудотворные и местночтимые иконы Святой Руси, на земле Украинской просиявшие, ч. 1, с. 55.
8 Зверинский В. Материал для историко-топографического исследования о монастырях в Российской империи, т. 1. Санкт-Петербург, 1890, с. 261.
9 900-летие Православия на Волыни. Житомир, 1892, ч. 1, с. 113.
10 Малевич. А. Вказ. тв.
11 Чудотворные и местночтимые иконы Святой Руси, на земле Украинской просиявшие, ч. 1, с. 54-61.
12 Там само.
13 Архів канцелярії Київської Митрополії Української Православної Церкви.









Коментувати

Содержимое этого поля хранится скрыто и не будет показываться публично.
 


   
orthodox.org.ua

Українська Православна Церква



Зворотний зв’язок: presschurch@gmail.com