УКР РУС ENG 
   

Вдячність



(Неділя 29-та після П'ятдесятниці)

Одного разу Христос проходив повз нещасних людей - десятьох прокажених, які через свою страшну недугу не мали права спілкуватися з людьми. Проказа - cтрашне захворювання, що вражає людину, поступово руйнуючи її плоть і кістки. Хворих на неї виганяли з суспільства куди-небудь у пустелю або на покинуті цвинтарі. Христос почув молитовний крик десятьох, уражених проказою, які, не маючи права наблизитися, на відстані просили Його: «Ісусе Наставниче! помилуй нас» (Лк.17,13). Одним всесильним Своїм словом Христос знімає з них хворобу й відчуженість, а потім говорить їм: «Ідіть у селище й покажіться священикові», адже зцілений від прокази, щоб знову повернутися до нормального життя в суспільстві, повинен був отримати свідчення від священика.

Усі десятеро зцілених з радістю побігли в селище, показалися священикові, зустрілися зі своїми рідними й близькими. Не було межі їхньому подиву та захвату. Але з десятьох, як говорить Євангеліє, лише один - самарянин - згадав про те, що потрібно повернутися й подякувати Винуватцеві свого зцілення. Він упав на коліна перед Ним і став Його голосно славити. Христос прийняв цю подяку, але з гіркотою сказав: «Чи не десятеро очистилися? де ж дев'ятеро?» (Лк.17,17). Чому ж з десятьох, які отримали благодіяння, прийшов дякувати лише один?

Вдячність - це велике й піднесене почуття. Вдячність - це важка чеснота. Хоча прийнято вважати, що більш ніяково просити чого-небудь у людей, адже це пов'язано з почуттям сорому й незручності, але, мабуть, ще важче дякувати. Доки людина відчуває потребу, доки в неї горе, скорботи та сльози, доти вона просить, наполягає, волає. Коли ж все минається, вона, відчувши благополуччя, забуває як про благодійників, так і про подяку.

Свята Церква, знаючи неміч людську, у момент Божественної літургії на початку Євхаристійного канону невипадково нагадує нам: «Дякуємо Господові». Ми повинні в першу чергу дякувати Богу. За що? За те, що від Нього одержуємо все. За те, що маємо щастя жити й дихати; за те, що маємо можливість відчувати й любити; навіть за те, що маємо можливість страждати й плакати. За все це, як за благодіяння, послане від Бога, ми зобов'язані Йому подякою. Вдячність - найбільш світле й піднесене серед релігійних почуттів, до того ж, найнеобхідніше.

Ми приходимо у святий храм хоча й об'єднані одною вірою й одним сподіванням, але з різним настроєм. У кожного різний стан душі навіть тут, у цю хвилину спільної молитви й участі в Божественній літургії. У кожного є щось своє, інтимне й неповторне: хтось страждає від недуги, хтось роздратований побутовим безладдям, хтось засмутився або впав у розпач, у когось душа плаче сльозами покаяння, когось незаслужено скривдили, а хтось і сам скривдив і кається в цьому. Всі ми тут різні, і внутрішній зміст у нас буває різним. Але як би там не було, ми повинні разом і за все дякувати Господу, і тоді спільна молитва подяки єдиному Богові поєднає нас та зігріє вогнем священного почуття любові й трепету.

На прикладі одного з десятьох зцілених, котрий повернувся й почав дякувати Господові, повинні будувати своє життя й християни. Дякувати Богові потрібно не тільки за радість, але й за горе; не тільки за посмішки життя, але й за сльози; не тільки за своє здоров'я, але й за хвороби, тому що все, що нам дається, служить для нашої користі й повчання, служить справі нашого спасіння. Господь посилає нам все тільки добре й благе. Погане ми самі спричиняємо, захоплюючись себелюбством, пристрастями й хтивістю. Самі ж накликаємо на себе й муку як духовну, так і тілесну. Тому потрібно частіше віддавати себе в руки Божі, довіряючи й дякуючи Йому, і тоді Господь мудро влаштує шляхи нашого життя й дасть нам все необхідне.

Вдячність - почуття велике. Ми любимо, коли нам дякують інші, ми шануємо таких людей, говорячи: от яка вдячна, чемна людина, але самі не поспішаємо дякувати. Любить і Господь тих, які Йому дякують, хоча Він і не має потреби в цьому. Це почуття потрібно нам і для нас, для виховання й освячення нашого серця й нашої душі в Господові й через Господа.

Як приємно й радісно чути з Євангелія, що все-таки знайшовся хоча б один з десятьох, котрий віддав хвалу Богові - Чудотворцю й Цілителю своєму. В цій одній людині, браття та сестри, полягає радісна надія й для нас. Ця людина, яка дякувала Господу, є для нас особливим джерелом розчулення й розради. І це не випадково, адже в нашім серці закладені добрі почуття, які готові виявити себе, але часто ми їх придушуємо й не даємо зростати.

Слухаючи євангельське оповідання про інших дев'ятьох прокажених, мимоволі жалієш їх, переживаєш, адже були вони нещасними, а стали щасливими. Мимоволі хочеться якось пробачити їхню помилку, тому що вони, будучи майже мертвими, ожили; будучи знедоленими, повернулися в суспільство. По-людськи хочеться виправдати їх - тих, хто в радості забув про свого Спасителя, адже людині так не вистачає в житті захвату та легкості, так дорого все це коштує, що, одержавши розраду, губишся в ній, боячись втратити.

Потрібно пам'ятати, що справжнє щастя, духовне щастя в Христі Ісусі - не скороминуще. Господь - Джерело всякого блага й розради, і Він завжди з нами, не забуває про нас. Вдячним серцем і вдячними вустами треба згадувати про Нього й про Його благодіяння. У святій Літургії ми разом із Церквою дякуємо Йому, хоча Господь у цьому не має потреби, тому що Йому співають славослів'я святі ангели й архангели, небесні воїнства, херувими й серафими. Приєднуючись до небесного воїнства, будемо й ми частіше славословити Бога, тому що тільки Йому належить слава й подяка у віки вічні. Амінь.



 


   
orthodox.org.ua

Українська Православна Церква



Зворотний зв’язок: presschurch@gmail.com