УКР РУС ENG 
   

КОМЕНТАР. Єпископ Переяслав-Хмельницький Олександр



Звернення Блаженнішого Митрополита Володимира до Глав Помісних Православних Церков коментує єпископ Переяслав-Хмельницький Олександр (Драбинко):

Головна тема Звернення Блаженнішого Митрополита Володимира до Предстоятелей Помісних Православних Церков — це подолання розколу в українському Православ’ї. «Надзвичайне духовне випромінювання та сумна церковна ситуація» . Так стисло описав стан православ’я у Франції та Західній Європі сучасний французький богослов Олів’є Клеман. І ці ж слова, напевно, можна застосувати й до сучасної України, де з одного боку спостерігається відродження Української Православної Церкви під омофором Блаженнішого Митрополита Володимира, а з іншого, – існує розкол. Масштаб розділення, що відбулося на початку 90-х років минулого століття, дійсно вражає. Біля 4500 православних громад в Україні належать до самопроголошених «Київського Патріархату» та УАПЦ. Позбавлені повноцінного церковного життя, у розколі опинилися тисячі кліриків та мільйони вірян, більшість з яких не робили свідомого вибору між Церквою та розколом, а отже потребують нашої пастирської уваги та турботи.

Однак яким чином можна відновити єдність? Самопроголошені та невизнані церковні спільноти постійно апелюють до Вселенського Патріарха Варфоломія, висловлюючи різні і навіть суперечливі прохання: від «визнання автокефалії» до створення в Україні церковних структур Константинопольського Патріархату. Влітку цього року, коли увагу суспільства було звернуто до релігійної тематики у зв’язку зі святкуванням 1020-ліття Хрещення Київської Русі, в українських ЗМІ обговорювалися різноманітні сценарії розвитку церковної ситуації в Україні. Причому деякі з них передбачали створення в Україні паралельних церковних юрисдикцій. Однак візит до України Святішого Патріарха Варфоломія не став точкою відліку розриву між Москвою та Константинополем. Навпаки, у Києві було започатковано новий період стосунків між двома найвпливовішими Патріархатами. Ювілей 1020-ліття Хрещення Київської Русі не поставив під сумнів, а, навпаки, зміцнив міжправославну єдність. Свою єдність Святіші Патріархи засвідчили євхаристійно, а після спілкування Святіших Патріархів Московського Олексія II та Вселенського Варфоломія сторони дійшли згоди про те, що всі наступні кроки щодо подолання розділення українського Православ’я робитимуться разом, уникаючи односторонніх дій.

Втім, як пише святий апостол Павло, у Тілі Христовім, «чи страждає один член, з ним страждають усі члени; чи славиться один член, з ним радіють усі члени» (1 Кор, 12,26). А, отже, хоча зцілення розколу і є прерогативою Української Православної Церкви, а також вимагає особливої відповідальності найвпливовіших у православному світі Патріархатів, воно є неможливим без участі всієї повноти Православ’я. Тому, звертаючись до Предстоятелів Помісних Православних Церков, Блаженніший пише, що наша Церква «потребує єдиної позиції усіх Помісних Церков щодо шляхів подолання церковних розділень в Україні». Важливо також і те, що цим самим Зверненням Українська Православна Церква також засвідчує «готовність брати участь у загальноцерковному обговоренні питання церковного розділення в Україні». А отже, й готовність з розумінням та смиренням поставитися до сконсолідованої позиції православної Повноти, вбачаючи в ній вияв Божої волі щодо подолання канонічної кризи в Україні.

Відкидаючи шкідливий, на нашу думку, для церковного життя сценарій створення декількох паралельних юрисдикцій, наша Церква не захищає свої власні інтереси як соціального інституту, а занепокоєна небезпеками, що містить у собі така модель подолання канонічної кризи. У своєму Зверненні Блаженніший Митрополит Володимир визначає декілька таких небезпек:

- порушення давнього канонічного принципу «один єпископ – одне місто»,
- підсилення етнофілетичних настроїв у церковних спільнотах, які de facto виявляться розділеними за етнічним та регіональним принципом;
- відновлення жорсткого протистояння у боротьбі за храми та церковне майно;
- послаблення місіонерського потенціалу Православ’я в Україні на тлі активності нових релігійних рухів та уніатства;
- розкол залишатиметься остаточно не улікованим, оскільки в Україні залишаться неканонічні церковні групи, що претендують на автокефальний статус.

Одночасно у своєму Зверненні Предстоятель нашої Церкви просить соборний розум вселенського Православ’я «виробити таку модель улікування, яка б відповідала канонічній традиції та засадам православної еклезіології». Канонічна криза в Україні – невипадкова. Вона виникла через неправильне розуміння зв’язку між етносом та церковною юрисдикцією, тобто через спотворену етнофілетизмом еклезіологію. В середовищі автокефалістів відбулося саме те, що Святіший Патріарх Варфоломій називає феноменом «етатизму», коли основою автокефалії розуміється «світська держава», а помісна структура Православ’я мислиться як «федерація національних Церков», взаємостосунки яких між собою нерідко будуються відповідно до «національних інтересів» . Православне церковне розуміння автокефалії в такому ідеологізованому контексті перетворюється на «автокефалізм», коли автокефалія розуміється як чинник розділення, а не єднання Православної Церкви . А отже, бажання автокефалії перетворюється з законного бажання оптимального впорядкування канонічного життя на бажання відокремитися, еклесійно «виокремити» власний етнос.

Ідеологія етнофілетизму, якій історично протистоїть Константинопольський Патріархат, і про яку йшлося у виступі Святішого Патріарха Варфоломія, неодноразово була предметом обговорення представників нашої Церкви з самопроголошеними УАПЦ та «Київським Патріархатом». І знаменно, що з боку цих структур було висловлено розуміння нашої позиції. Однак, хіба створення паралельних церковних юрисдикцій не стане фактичним виправданням ідеології етнофілетизму? Адже ідея створення в Україні кількох церковних юрисдикцій de facto передбачає, що християни з українською та російською культурною ідентичністю перебуватимуть в різних юрисдикціях, тобто утворюватимуть, так би мовити, «окремі» (визначені етнічно-культурною ідентичністю) євхаристійні зібрання в одному місті.

До чого це призведе? У штучно виокремленому церковному середовищі формуватиметься ізоляціоністська етнофілетична свідомість. Постане загроза секуляризації церковної свідомості, Православ’я в черговий раз спробують перетворити на ідеологію, на один з аспектів національної культури. Водночас, якщо обрати модель подолання розколу, яка передбачатиме збереження єдності та цілісності Української Церкви, універсальний характер євхаристійного зібрання зберігатиметься, а загроза етнофілетизму поступово втратить актуальність. Варто згадати й про інший вимір проблеми – суспільний. Цілісність та єдність Української Православної Церкви сьогодні- це також гарантія і цілісності та єдності держави. Адже саме наша Церква залишається сьогодні єдиною суспільною інституцією, що дійсно має всеукраїнський характер та залишається осторонь політичних розділень та конфліктів. Суспільство, якому політики нав’язують розділення на схід та захід – потребує на єдину Православну Церкву. І ця єдина Церква неодмінно виникне, причому виникне саме на основі канонічної Української Православної Церкви, але для цього нашій Церкві потрібні розуміння та допомога всього світового Православ’я.

Як свідчить Звернення Блаженнішого до глав Помісних Православних Церков, а також Відповіді, надані Священним Синодом нашої Церкви керівникам самопроголошених УПЦ КП та УАПЦ , заради єдності Церкви єпископат Української Православної Церкви готовий для подолання розколу погодитися до застосування принципу ікономії та не заперечує проти братської дискусії щодо рішення проблем та питань, які постануть після відновлення єдності. Однак, хоча наша Церква може самостійно пройти більшу частину шляху до святої мети церковної єдності, остаточно здолати цей шлях самостійно для неї важко, оскільки подолання розколу у близькій історичній перспективі неможливо без молитов та сприяння всієї повноти Православ’я.

Власне, це єдиний спосіб прийти до єдності, уникаючи розколу чи в середовищі нашої Церкви, чи в середовищі автокефального руху. Вселенське Православ’я – це саме та інстанція, якій, з одного боку, повністю довіряє Українська Православна Церква; а з іншого, представники неканонічних церковних груп. Тому вироблена вселенським Православ’ям позиція матиме особливе значення для українського Православ’я. Заперечуючи позицію однієї з Помісних Церков, зазвичай посилаються на зацікавленість цієї Церкви у тій або іншій моделі розв’язання української церковної проблеми на свою користь. Московський Патріархат нерідко звинувачують у цьому контексті в небажанні сприяти становленню в Україні «єдиної Помісної Церкви». Вселенський – у бажанні поширити свою юрисдикцію на територію України. Однак, соборний розум Вселенської Церкви, тобто спільну позицію усіх 15 Помісних Православних Церков, не можна звинуватити в зацікавленості. А отже, з рішенням стосовно української церковної проблеми Предстоятелів Помісних Православних Церков прийдеться рахуватися всім, включно з тими особами, які сьогодні стоять на перешкоді єднанню.

Об’єднати розділене українське Православ’я – це головне завдання Української Православної Церкви. І, як засвідчило Звернення її Предстоятеля, Блаженніший Митрополит Володимир робить все, від нього залежне, щоби церковну єдність було встановлено якнайшвидше.
____________________

1. Ольвье Клеман. Роль и значение православной диаспорі в Западной Европе // Соборность. Сборник избранных статей из журнала Содружества SOBORNOST. М., 1998.

2. Виступ Святішого Патріарха Константинопольського Варфоломія I на Нараді Предстоятелей Православних Помісних Церков (Фанар, 10 жовтня 2008). Опубліковано на офіційному сайті УПЦ.

3. Про небезпеку «автокефалізму» як хибного розуміння автокефалії йшлося у цьому ж Виступі Святішого Патріарха Варфоломія.

4. Див.: Відповіді Священного Синоду Української Православної Церкви від 16 липня 2008 р. на: 1) «Звернення Архієрейського Собору УАПЦ до Помісного Собору УПЦ» (від 27 листопада 2007 р.) ; 2) «Звернення Священного Синоду та єпископату УПЦ КП до архієреїв, духовенства та вірних Української Православної Церкви (в складі Московського Патріархату)» (від 14 грудня 2007 р.). Опубліковані в розділі «Священний Синод (Звернення)» на офіційному сайті УПЦ.


 









Коментувати

Содержимое этого поля хранится скрыто и не будет показываться публично.
 


   
orthodox.org.ua

Українська Православна Церква



Зворотний зв’язок: presschurch@gmail.com