УКР РУС ENG 
   

24.08.2006. КИЇВ. Звернення Священного Синоду УПЦ до українського народу з приводу 15-річчя незалежності України



«Улюблені у Христі Преосвященні архіпастирі, пастирі, чесне чернецтво, дорогі брати і сестри!

„Благодать вам і мир від Бога Отця і Господа нашого Ісуса Христа" (Гал. 1, 3). Нинішній 2006 рік є визначним в історії нашої молодої Держави, адже наш народ відзначає 15-річчя незалежності України.

Всі явища, що стосуються як окремої людини, так і цілих народів і держав треба оцінювати з точки зору сенсу земного життя та людської історії в цілому. Святе Письмо вчить, що Творець "так полюбив світ, що дав Сина Свого Єдинородного, аби кожен, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне" (Ін.3,16). Бог зробив для нас все, але від людини потрібна віра і рішучість пов'язати своє життя з Христом. Таку рішучість за весь народ наприкінці X-го століття проявив святий князь Володимир. У цьому його велич, як державного діяча, який побачивши в православній вірі богооткровенну істину, всю відповідальність перед нащадками за вибір майбутнього взяв на себе. Це був дуже рішучий крок, але, як свідчить історія, єдино вірний. Саме з моменту Хрещення Русі навколишній світ сприймає нас не напівкочовими племенами, а могутньою державою, саме тоді у нас з'явилось національне самовизнання. Без найменшого сумніву і з твердою впевненістю можна сказати, що все найкраще, що ми сьогодні маємо в Україні, що власне і зробило Україну Україною, якою ми її бачимо, сталося дякуючи вибору князя Володимира.

Через довгі століття йшов наш народ до події 24 серпня 1991 року - проголошення України суверенною та незалежною Державою.

Більше тисячі років тому у водах руського Іордану, як згодом стали називати наш сивочолий Дніпро, сталася подія, яка назавжди змінила хід нашої історії. Ця подія визначила місце нашої держави в сім'ї християнських народів світу. Вона ж визначила і Києву стати істинною „митрополією", „матір'ю міст Руських", „третім уділом Пресвятої Богородиці".

Церква, членами якої ми з вами являємося, є єдиний вселенський боголюдський організм. Будучи, - за словами апостола Павла, - тілом Христовим, вона поєднує в собі два єства - Божеське і людське - з притаманними їм діями. Церква пов'язана із світом за своєю людською, тварною при­родою. Проявами цієї природи є такі явища в Церкві як національна приналежність та патріотизм її членів.

Вселенський характер Церкви, не означає того, що хри­стияни не мають права на національну самобутність, національне са­мовиявлення. Навпаки, Церква поєднує в собі вселенські засади з на­ціональними. Православні хри­стияни, усвідомлюючи себе громадянами небесної вітчизни, не пови­нні забувати і про свою земну батьківщину.

Сам Божественний Засно­вник Церкви, Господь Ісус Христос, не мав земного притулку і вказував на те, що принесене Ним учення має не обмежений і не національний характер. «Надходить час, коли будете поклонятись От­цеві і не на цій горі, і не в Єрусалимі», говорив Він. Проте, Господь ототожню­вав Себе з народом, до якого належав за людським народженням. Розмовляючи з самарянкою, Він підкреслював свою належність до іудейської нації. «Ви не знаєте, чому кланяєтесь, - повчав Спаситель, - а ми знаємо, чому кланяємось, бо спасіння від Іудеїв». Із євангельських повіствувань, ми бачимо, що Ісус був лояльним під­даним Римської імперії і сплачував визначені податки кесарю. Апостол Павло, який у своїх посланнях учив про наднаціональний ха­рактер Церкви Христової, не забував про те, що за народженням він - «Єврей з Євреїв», а за громадянством - римлянин.

Культурні відмінності окремих народів виявляються в літургічній та іншій церковній творчості, в особливостях християнського побуту. Усе це створює національну християнську культуру. Серед свя­тих, шанованих Православною Церквою, багато таких, які прославили­ся любов'ю до своєї земної вітчизни й відданістю їй. Одним з прикла­дів цього є мученицький подвиг святого великомученика Димитрія Солунського, «доброго вітчизнолюбця котрий так сказав про вітчиз­ну свою - місто Солунь: „Господи, якщо погубиш місто це, то я з ним загину, а якщо врятуєш, то і я з ним врятований буду». За всіх епох Церква закликала своїх чад любити земну вітчизну і не шкодувати життя для її захисту, якщо їй загрожувала небезпека.

Християнський патріотизм одночасно виявляється щодо нації як етнічної спільноти і як спільноти громадян держави. Православний христи­янин покликаний любити свою вітчизну, яка має територіальний вимір, своїх братів по крові, які живуть по всьому світі. Така любов є одним із способів виконання заповіді Божої про любов до ближніх. Ця заповідь включає лю­бов до своєї родини, одноплемінників, співгромадян.

Водночас національні почуття можуть бути причиною гріховних явищ, таких як агресивний націоналізм, ксенофобія, національна ви­нятковість, міжетнічна ворожнеча. У своїх крайніх проявах ці явища нерідко призводять до обмеження прав інших народів, до війн та різних видів насильства. Поділ народів на кращі й гірші, приниження будь-якої етнічної чи громадянської нації суперечить православній етиці і християнській свідомості. Тим більше суперечать православному вченню ті, хто ставлять націю на міс­це Бога, або зводять віру до одного з аспектів національної самосвідо­мості.

Вітаючи керівництво нашої Держави та увесь український народ в день святкування 15-ї річниці незалежності України, закликаємо всіх з подякою Всемилостивому Господу до сугубої молитви за нашу Богом бережену Українську землю. Нехай Господь благословить всіх нас миром, злагодою, взаємоповагою і любов'ю. Всі ми діти однієї землі і прагнемо щоб життя на ній було світлим і щасливим, щоб українська держвнісь розбудовувалась на євангельських засадах і високих моральних цінностях.

Прикликаючи Боже благословення на нашу Державу та її народ звертаємося до Вас і словами великого та достойного сина нашої землі Тараса Шевченка: «Свою Україну любіть... за неї Господа моліть»!



 


   
orthodox.org.ua

Українська Православна Церква



Зворотний зв’язок: presschurch@gmail.com